Віднайдений час - Марсель Пруст
П.Г. Шарлюс».
Аж ось коли я зрозумів Морелеву тривогу! Звичайно, в цьому листі було багато пихи і надхмарности. Але визнання було правдиве. І Морель знав краще за мене: «якась скаженина», що дукиня Ґермантська запримітила у свого шваґра, не обмежувалася, як досі я гадав, миттєвими вибухами показної і нечинної люті.
Але вернімося назад. Я спускаюся бульварами із паном де Шарлюсом, який поєднав мене на непевного посередника у мирних перемовинах із Морелем. Не чуючи моєї відповіді, він тягнув: «Не знаю, чому він не грає, хай концертів тепер і не дають через війну, але ж танцюють, обідають у місті, жінки винайшли «амбрін» для шкіри. Розваги заповнюють ці дні, а тим часом, якщо ворог ще далі просунеться вперед, бути їм останніми днями нашої Помпеї. І саме це врятує їх від фривольности. Хай-но тільки лава якогось німецького Везувія (їхні панцерники не менш страшні, як вулкани) захопить їх зненацька під час ранкового туалету й увічнить їхні жести, — і діти, долаючи згодом шкільну науку, розглядатимуть в ілюстрованих підручниках пані Моле, готову накласти останній шар рум’ян, перш ніж піти на обід до шваґерки, або Сустену де Ґермант у хвилю, коли вона домальовує собі бровенята. То буде матеріал для викладів прийдешніх Брішо; фривольність доби по тому, як мине тисячоріччя, це матеріал для ґрунтовних розвідок, надто як він буде цілком законсервований завдяки вулканічній лаві чи якомусь подібному до неї продуктові бомбардування. Яка знахідка для майбутнього історика, коли отруйні гази, на зразок тих, що викидав Везувій, та завали, як оті, що поховали Помпею, збережуть цілими оселі легкодухів, які не доправили ще до Байони своїх статуй і картин! А втім, хіба це не фрагмент Помпеї: ось уже рік як люди щовечора збігаються до пивниці не по пляшку старого мутона-ротшильда чи сент-емільйона, а на те, щоб винести з собою найцінніше зі свого маєтку, наче жерці Геркуланума, заскочені смертю в момент, коли забирають святе начиння. Гай-гай, завше ця прив’язаність до речей накликає смерть на власника. Хоча Париж не був, як Геркуланум, заснований Гераклом. Але яка схожість! А оте ясновидство, що нам дано, — воно не тільки прикмета нашого часу, ним відзначалася кожна доба. Як подумаю, що нам, може, загрожує завтра доля міст Везувію, то згадується, як вони відчували, що на них чекає доля біблійних проклятих міст. На мурах одного помпейського дому знайшли грізний напис, не напис, а достеменне одкровення: «Содом, Гоморра». Чи то на згадку про Содом та на думку, яку вона збудила, чи то на думку про бомбардування барон де Шарлюс на хвильку звів очі до неба й одразу ж спустив їх додолу. «Я захоплююся героями цієї війни, — сказав він. — Бачте, друже, на початку війни я легковажно вважав англійських солдатів за звичайних футболістів, у яких стало зухвальства мірятися силами з професіоналами — ще й з якими професіоналами! — і що ж? — навіть чисто естетично вони справжнісінькі грецькі атлети, розумієте, грецькі, мій голубе, Платонові молодики чи радше спартанці! Один мій друг поїхав до Руана, де розташований їхній табір, і побачив дива, дива неймовірні! Це вже не Руан, а зовсім інше місто. Звісно, залишився і давній Руан, зі своїми нужденними святими в соборі. Певна річ, собор і досі гарний, але це вже інша річ. А наші пуалю! Не можу навіть сказати, як я смакую в наших пуалю, у молодих парижатах, о, скажімо, як отой, що йде, чи ба, який чепурун, а яка міна, яка жвава і лукава міна! Я нерідко озиваюся до них,— скільки у відповідь дотепности і здорового глузду. А ці хлопці з провінції, які вони симпатяги, з їхніми розкотистими «ерами» і містечковим суржиком! Весь свій вік я майже не вилазив із села, спав по фермах, знаю їхню мову. Але, захоплюючись французами, ми не повинні зневажати наших ворогів, це применшувало б нас самих. Ви не знаєте, який німецький вояк, ви, як я, не бачили їхньої парадної і церемоніальної ходи, коли вони то карбують крок, то плавко піднімають і опускають ногу, на Унтер ден Лінден».
Звернувшись до ідеалу мужности, який він нашкіцував мені колись у Бальбеку і який із часом прибрав у нього форми більш філософічної, і, зрештою, послуговуючись абсурдними аргументами, здатними іноді, хоча він дивував своїм розумом, викривати в ньому надто вже тонку основу звичайного світовця, хай навіть інтелігентного, він заявив: «Бачте, хло-пець-козир, яким є вояк-бош — це дужий драбуга, здоровий нівроку, він думає тільки про славу своєї вітчизни. Deutschland uber ailes[11]— не таке то вже й глупство, а ми, поки вони готувалися й мужніли, захрясли в дилетантизмі».
Для пана де Шарлюса це слово, мабуть, означало щось аналогічне до літератури, бо, очевидно, згадавши, що я кохаюся в письменстві і що колись мав намір присвятити йому себе, він плеснув мене по плечу (принагідно спершись на мене так, аж мені заболіло, як тоді, коли на військовій службі мені дісталося при віддачі «76-го»), і сказав, ніби пом’якшуючи закид: «Так, ми скотилися в дилетантизм, усі ми, та й ви теж, і ви можете, як і я, сказати mea culpa[12], всі ми неглибоко плаваємо».
Застуканий закидом, нездатний до зухвальства, скутий пошаною до барона і розчулений його приязною добротою, я відповів, як йому й хотілося, так ніби також мав привід бити себе в груди, — страшенне, до речі, глупство, бо я не міг дорікнути собі ані в найменшому дилетантизмі. «Гаразд, — сказав він, — я вас покидаю (його груповий ескорт нарешті розбрівся), піду спати, як і личить старшому панові, тим більше, що війна змінила всі наші звички, вживаючи одного з ідіотичних афоризмів, таких любих серцю Норпуа». Зрештою я знав, що вдома пан де Шарлюс не перестане обертатися серед солдатів, бо він влаштував у своєму палаці військовий лазарет, поступаючись, гадаю, радше, голосу доброго серця, ніж підшептам капризу.
Ніч була ясна і безвітряна; мені ввижалося, ніби Сена, плинучи під мостами-каблучками, утвореними перекинутими над нею арками та їхніми віддзеркаленнями у воді, чимось нагадувала Босфор. І символізуючи чи то навалу, накрякану по-разником
