Віднайдений час - Марсель Пруст

можливість такого становища, коли ми не знаємо, залишити хворого, чи ні, засвідчується чимось наче п’яне виписування мисліте; проте у барона де Шарлюса ці розмаїті вихиляси, знак імовірного інциденту, щодо якого я не був певен, бажана чи небажана моя присутність, були, мов у згоді з якоюсь химерною мізансценою, «справою ніг» не його, барона, бо він пер прямо вперед, а замкненого кола підставних осіб. Одначе він волів, по-моєму, уникнути зіткнення і потяг мене в поперечну вулицю, темнішу за бульвар, куди бульвар, проте, без упину переливав, якщо тільки вони самі туди не напливали, — вояків усіх видів броні й усіх національностей, — цей приплив молодиків став для пана де Шарлюса нагородою і втіхою після відпливу чоловіків на фронт, який у перші дні мобілізації утворив у Парижі вакуум. Пан де Шарлюс, не вмовкаючи, захоплювався їхньою блискучою уніформою, яка обернула Париж у космополітичне місто, в порт, так само примарний, як задник, де маляр удав лише кілька споруд, аби на їхньому тлі можна було зібрати букет найрозмаїтіших і най-барвистіших костюмів.

Барон зберіг усю свою пошану і всю щиросердість до великих дам, звинувачених у капітулянтстві, як колись до дам, звинувачених у дрейфусарстві. Він тільки вболівав, що, опускаючись до політики, вони дають поживу «газетним пліткам». На самого барона ті плітки не впливали. Адже його легковажність відзначалася такою логічністю, що блакитна кров у поєднанні з уродою та іншими високими прикметами уявлялися йому чимось вічним, а війна, як і Дрейфусова справа, — вульгарною і перехідною модою. Якби дукиню Ґермантську розстріляли за намагання укласти сепаратний мир з Австрією, він би й далі вважав її за таку саму шляхетну і скомпрометовану не більше, ніж видається нам сьогодні Марія-Антуанетта, рокована на кару горлом. Пан де Шарлюс, шляхтич у дусі Сен-Вальє чи Сен-Меґрена, розмовляв зі мною рівно випростаний, штивний, з урочисто-поважним виглядом і ні на мить не виказував манер, якими зраджують себе люди його штабу. А проте чому між ними ніколи не натрапити на такого, хто б говорив із цілковитою щирістю? Навіть тепер, коли баронів голос лунав зовсім поважно, він фальшивив і нібито потребував ладнана.

А втім, пан де Шарлюс уже не знав, на яку ступити, він усе задирав голову, шкодуючи, що не захопив бінокля, хоча особливої потреби в ньому не було: навіть у небі військовики того вечора вилися численнішим, як звикле, роєм, оскільки вчорашній рейд цепелінів посилив пильність влади. Я помітив аероплани кілька годин тому, вони нагадували мені комах, такі собі брунатні плямки серед блакитного вечора, а нині їх позаносило в темряву, ще густішу від часткового погашення схожих тепер на жевристі головешки вуличних ліхтарів. Може, ми просто тому так гостро відчували красу, милуючись на ці людські летючі зірки, що мусили дивитися на небо, куди звичайно не так часто зводимо свій погляд. Тепер Париж, як і Париж 1914-го, майже безборонний перед нападом близького ворога, — купався в давнезному і незмінному сяйві жорстокого і заразом таємничо погідного місяця, що сіяв на досі не діткнуті монументи марну пишноту свого проміння, — і так само, як 1914-го, навіть ще рясніше, ніж тоді, блимали вогники то з аеропланів, то з Ейфелевої вежі, але вже інакшим, не мертвим світлом: як відомо, ними керувала розумна, пильна і приязна воля, і душа моя сповнювалася тим самим хвилюванням, тією самою вдячністю й супокоєм, яких я зазнав у кімнаті Сен-Лу, в келії військового кляштору, де гартувалося — перш ніж одного дня без вагань, у розквіті молодости принести себе в жертву, — стільки палких і дисциплінованих сердець.

Після недавнього нальоту небо, що клубочилося ще більше, ніж земля, устигло вже втихомиритись, як море по хуртовині. Але, як і море по хуртовині, воно ще було не зовсім спокійне. Аероплани злинали, як ракети, женучи до зір, а прожектори поволі слали по розкраяному на ділянки небу, мов блідий зоряний пил, блудні молочні шляхи. Проте аероплани уже вписувалися поміж сузір’їв, і можна було забожитися, що ми стоїмо на другій півкулі, спостерігаючи ці «нові зірки».

Пан де Шарлюс не крив свого захоплення авіаторами, як не здолав утриматись і від вияву свого германофільства, а також інших нахилів, заперечуючи, зрештою, і те, і те. «Втім, я додам, що так само мене захоплюють і німці, літаючи в «ґота-сах». І на цепелінах, уявіть, скільки тут треба відваги! Це ж просто герої! І чи так уже важливо, що від усього цього потерпає цивільна людність, якщо по них гамселять із гармат! Ви боїтеся «ґотасів» і гармат?

Я відповів, що ні, хоч, може, це було й не так. Певне, лінощі привчили мене день у день відкладати працю, і я уявляв собі, що так само може бути й зі смертю. Як можна боятися гармат, якщо ти переконаний, що сьогодні в тебе не поцілять? А втім, виношувані окремо, ці думки про скинуті бомби та близьку смерть не обтяжували нічим трагічним моєї візії німецьких апаратів, поки якось увечері я став свідком бомбометання із одного з них, — хисткого, потятого в моїх очах хвилями туману на здибленому небі, хай і смертодайного, але такого, як дивитись, небесного і зоряного, аероплана. Адже елементарну реальність небезпеки ми можемо помітити лише в чомусь зовсім новому, нам невідомому, званому враженням, і воно часто, як у цьому, власне, разі, зводиться до лінії, лінії, що її накреслив замір, лінії, зарядженої зачаєною силою дії, здатної змінити її гін, тимчасом як на мості Згоди, довкола грізного, хоч і переслідуваного аероплана, — чисто тобі відбиті у хмарах водограї Єлисейських Полів, площі Згоди і Тюїльрі, — світлисті водомети прожекторів дугасто вигиналися під небом лініями, так само сповненими замірів, але замірів гнучких, замірів охоронних, що повзяли їх мудрі й дужі люди, кому, як пам’ятної ночі в донсьєрських касарнях, я був щиро вдячний за те, що вони так беззастережно взяли на себе клопіт боронити нас.

Ніч була так само гарна, як 1914 року, а Париж так само загрожений. Місяць точив лагідне і непогасне магнієве світіння, ніби заохочуючи востаннє ввібрати в себе нічні образи чудових архітектурних ансамблів на зразок Вандомсь-кої площі та площі Згоди, і моя тривога перед бомбами, готовими їх нищити, надавала, за контрастом, їхній ще незайманій красі якоїсь повні, змушувала їх ніби тягтися вгору, підставляючи під удари свої безборонні силуети. «Вам не страшно? — повторив пан де Шарлюс. — Парижани нічого не тямлять. Я чув, ніби пані Вердюрен скликає щодня гостей. Звісно, тільки