Віднайдений час - Марсель Пруст
Вернімося до самої війни: хіба її розпочав не той-таки кайзер Вільгельм? Я маю серйозні сумніви. Але навіть як і він, то хіба не те саме зробив, наприклад, Наполеон, — те, що він зробив, я вважаю за огидне, але мене дивує, що це так жахає кадил Наполеона, адже ці люди в день оголошення війни репетували, як генерал По: «Я чекав цього дня сорок років! Це найкращий день у моєму житті!» Бачить Бог, чи обурювався хтось дужче за мене, коли в товаристві відводили стільки місця націоналістам, військовикам, і коли залюблеників у мистецтво оскаржували в тому, що їхнє захоплення згубне для вітчизни, бо кожна цивілізація, не військова, шкідлива! Світовцеві до генерала, як куцому до зайця. Якась вар’ятка мало не відрекомендувала мене панові Сіветону. Ви скажете, що я намагаюся лише дотримуватися світських правил. Але попри свою позірну фривольність вони запобігають багатьом вибрикам. Я завжди шанував оборонців граматики чи логіки. Через півсторіччя до нас доходить, що вони відвернули від нас чимало лиха. Проте наші націоналісти — це найбільші германофоби і найбільші «довершителі» під сонцем. Але за п’ятнадцять літ їхня філософія геть-то змінилася. Справді вони аж реґнуть вести війну далі. Одначе вже тільки з тим, щоб вигубити расу воїтелів, а також в ім’я миру. Бо військова цивілізація, якою вони захоплювалися перед п’ятнадцятьма роками, викликає в них жах, вони не тільки закидають Пруссії домінування у ній військового елементу, а й думають, що військові цивілізації завжди нищили все те, що вони сьогодні визнають за цінне, — не лише мистецтво, а й гожість. Досить якомусь давньому їхньому критикові навернутися до націоналізму, як він стає миротворцем. Він переконаний, що в кожній військовій цивілізації місце жінки на задвірках. Ніхто не зважиться йому відповісти, що дами середньовічних рицарів, як і Дантова Беатріче, сиділи, може, на троні не нижчому, ніж у героїнь пана Бека. Сподіваюся, скоро мене посадять за один стіл з якимось там російським революціонером чи просто з нашим генералом, який воює з відрази до війни, а також для того, аби покарати певний народ за культивування ідеалу, що його ми самі п’ятнадцять років тому вважали за єдиний стимул. Бідолашного царя шанували ще два місяці тому за скликання Гаазької конференції. Але тепер, коли вітають вільну Росію, забувають про підстави для такої хвали. Та-ким-то робом крутиться колесо світу.
А все ж Німеччина так щедро послуговується французькою фразеологією, аж виникає думка, що то, власне, Франція цитує Німеччину, повторюючи безперестанку, що «бореться за існування». Коли я читаю: «Ми битимемося з жорстоким і невблаганним ворогом, аж поки досягнемо миру, який убезпечить нас надалі від усякої агресії, і кров нашого славного воїна перестане литися даремно», або: «Хто не з нами, той проти нас», я не знаю, чиї це слова— кайзера Вільґельма чи пана Пуанкаре, бо обидва вони їх проказували разів з двадцять, майже цята в цяту, хоч, правда, мушу визнати, що кайзер у цьому разі наслідував президента Республіки. Певно, Франції не залежало б аж так на продовженні війни, якби вона залишилася немічна, а Німеччина не квапилася б так її закінчити, якби не підупала. Вона не така дужа, як давніше, але ще дужа, ось ви побачите».
У нього завелася звичка провадити балачку украй галасливо — з нервозности, з потреби вихлюпнути враження, від яких він мусив звільнитися — адже в жодному з красних мистецтв він себе не випробовував, — як пілот звільняється від бомб, хай навіть у чистому полі, там, де його слова не досягали нікого, а надто в салонах, де вони також падали куди попало, де слухали його зі снобізму та довіри, а що він тиранив слухачів, то й чи не з мусу, ба навіть зі страху. На бульварах його тирада мала засвідчувати ще й погорду до переходнів, — ось чому він і не поступався їм дорогою, і не знижував голосу. А що тиради гриміли й дивували, а головне — таки доходили до тями людей, то люди, обертаючись услід, могли взяти нас за поразників. Я звернув на це увагу пана де Шарлюса, але тільки розвеселив його. «Погодьтеся, це було б вельми втішно, — відповів він. — Так чи інакше, — додав він, — ніколи нічого не знаєш, кожен із нас ризикує щовечора тим, що назавтра потрапить до газети, до чорної хроніки. Чому б, власне, не розстріляти мене у Венсенських фосах? Щось таке спіткало мого діда в перших, дука Енґієнського. Голота аж до сказу жадає пустити блакитну кров, виказуючи тут більшу вибагливість, ніж леви. Бачте, для цих звірів, щоб кинутися на пані Вердюрен, досить подряпини на її носі. На носі, який за мого молоду називали рийком!» І він зареготав на все горло, наче ми були в салоні лишень удвох.
Іноді я бачив, як поява барона де Шарлюса вискіпує з мороку якихось непевних осіб, спонукаючи їх триматися громадкою на певній відстані від нього, і застановлявся, що йому було б приємніше, коли б я з ним розлучився чи йшов далі. Так, спіткавши старого чоловіка, враженого чорною неміччю, і помітивши з його некоординованих рухів, що йому загрожує напад, ми задумуємося, чи потребує він нашого товариства як можливої допомоги, чи, радше, ми для нього небажані свідки, від яких йому хочеться приховати свою недугу, а раз так, то сама наша присутність може прискорити пароксизм, тоді як абсолютний спокій його віддалить. Але
