Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

— Не плач, — прошелестіло тихе. — Мусиш жити — і ти, і твоя донька — я її уже благословила і дам своє ім’я.

— Ім’я? Доньці? — Олена тільки ворухнула губами, не розуміючи, чи це відбувається уві сні, чи наяву. Відчувала руку на своєму плечі, але не відчувала її ваги, лише незвичайне, заспокійливе тепло розходилося по всьому тілу.

— А тобі віддам свій вінок — носи його, — зняла з голови, й Олена з жахом побачила, що той вінок терновий. Гострі колючки, мов голки, стирчали в усі боки. Зойкнула, коли ті колючки лягли на чоло — біля неї нікого не було. Здивовано озирнулася по кімнаті, перемагаючи слабкість у тілі, підвелася на ноги і враз відчула, як у багатьох місцях на голові заболіла шкіра, ніби покололи чимось гострим.

Іще в тілі була слабкість, але на душі ніби розвиднілося. Відчай поступово змінювався спокоєм. Вона вперше за багато днів посміхнулася: «Донька. Тепер у мене буде син і донька. Але ім’я? Як я дізнаюся?»

За кілька днів випрала, попрасувала і склала в чемодан та сумку всі чоловікові речі. Але він прийшов за ними, коли її не було вдома. Іван у кімнаті дивився телевізор, зрадів і кинувся назустріч.

— Татку, чого ти не живеш із нами? Я дуже-предуже тебе люблю. І мама любить — я знаю.

— Бачиш, — Володимир присів перед хлопчиком, дістав із кишені невеличку шоколадку. — Ми з твоєю мамою розлучаємося. Ти ще маленький і нічого не розумієш, тому рости здоровий.

— Як це — розлучаєтесь? — Іван узяв шоколадку, але й не глянув на неї. — А я? Ви мене теж розлучаєте? — в його очах забриніли сльози.

Володимир мовчки підвівся, відчинив шафу, щоб позбирати свої речі, але їх там не було. Побачив за шафою свій чемодан і сумку. Спочатку відкрив чемодан, передивився все, до шкарпеток, потім переглянув речі у сумці.

— Мені треба йти, — трохи винувато сказав до хлопчика, що розгублено стояв посеред кімнати.

— Ні! — крикнув Іван, підбіг до нього й обхопив за коліна. — Татку, не йди!

Володимир спочатку поклав дитині на голову руку, потім відсторонив і подивився в обличчя.

— Я, Іване, не твій тато, — промовив, ніяковіючи під повним горя поглядом. — Хіба ти не здогадувався — ти ж дорослий хлопчик?

Іванове личко скривилося, маленькі плечі згорбилися, мов у старого діда. Володимир не витримав, відступив і відвернувся до вікна.

— А де тоді мій тато? — спитав Іван боязко.

— Хіба я знаю, — відповів, не повертаючись, щоб не зустрічатися з дитячим поглядом. — То вже нехай тобі мама скаже.

Йому хотілося швидше вийти з цієї кімнати і зовсім нічого не залишити після себе, мовби його тут ніколи й не було. З робленою посмішкою повернувся до Івана.

— Ну, будь здоров, — по-чоловічому подав руку, та хлопчик відступив і сховав свою руку за спину. — Як хочеш. — Узяв чемодан, сумку і вийшов із кімнати, дякуючи долі, що не довелося зустрітися з Оленою.

Коли двері за ним зачинилися, Іван ще довго стояв на одному місці, потім кинув до порогу шоколадку, сів на ліжко, обхопив руками коліна і так сидів, аж поки не прийшла мати. А коли побачив Олену, стиснув кулачки й кинувся до неї:

— Ти надурила мене! Він не мій тато! Він — не тато!

Через два місяці Олену й Володимира розлучили. На суді вона нічого не сказала про вагітність і не пред’явила до колишнього чоловіка жодних претензій. Чужими прийшли до приміщення суду і ще більш чужими вийшли. Володимир не обізвався до Олени жодним словом, немов боявся, що вона передумає і не дасть йому розлучення. Лише здивувався її спокою, навіть — байдужості, з якою дивилася на нього, відповідала на запитання судді. Полегшено зітхнув, коли сів у тролейбус і подумав про те, що ніколи в житті їхні шляхи уже не перетнуться.

Невдовзі після розлучення в кімнату зайшла комендант гуртожитку Олена здивувалася, бо та завжди при потребі викликала її до себе у кабінет. Комендантша обвела кімнату прискіпливим поглядом і промовила трохи застудженим голосом:

— Непогано живеш. Затишно у тебе й чисто. Жаль.

Олена чекала, поки та скаже, за чим прийшла, потім спохватилася і запропонувала стілець. Жінка сіла, обіперлася ліктем на стіл, на якому стояла дешевенька ваза з весняними квітами.

— Якась падлюка накапала, що ти живеш у гуртожитку незаконно, ще й працюєш. Не знаєш хто?

— Здогадуюсь, — Олена теж сіла і приречено подивилася на літню жінку. Мусила б сама подумати про те, куди подітися, адже знала, що заважає колишньому чоловікові вже тим, що просто живе у цьому великому місті. Певно, боїться, що десь, колись вона стане йому на перешкоді.

— Добре, що здогадуєшся, — комендантша співчутливо глянула на Олену. — Твої «доброзичливці» хочуть, щоб я тебе виселила за двадцять чотири години. Не самі вони про це мені сказали, а директор заводу. Видно, добре постаралися. У тебе є куди дітися?

— Немає. Хіба до батьків, — відповіла і злякалася самої думки, що з’явиться у село з новим соромом, невдахою, нездатною утвердитися у цьому житті.

— А той твій?..

— Уже розлучилися, — сказала так, мовби йшлося не про неї, а про когось іншого.

— Що ж мені з тобою робити? — комендантші не дуже хотілося виселяти Олену, яка працювала старанно, ні на що не нарікала. Мовчки розписувалася за гроші під чужим прізвищем і навіть не рахувала. Анастасія Гнатівна ставилася до Олени з незрозумілою їй самій теплотою. Скільки в гуртожитку жінок і молодих дівчат, та в Олені було щось таке, що змушувало суворе серце лагіднішати навіть тоді, коли та попадала їй під «гарячу руку». — А ти не знаєш?

Олена тільки заперечливо похитала головою, потім стисла долонями скроні й опустила голову.

— Не панікуй, — жінка торкнула її за плече. — Тиждень якось відбрешуся, а там видно буде. Ну, чого ти, наче придуріла! — гримнула на Олену. — Отак і даси себе з’їсти якійсь сволоті. У тебе ж он дитина. Чи ти справді така селючка забита, чи прикидаєшся? Так наче ж диплома про вищу освіту маєш.

Олена підвела голову, сумно посміхнулася:

— Селючка. Тут, у Києві я перетворилася на забиту селючку. Тепер ось не знаю, куди себе діти. Чуєте, Гнатівно, а як через тиждень змусять вас мене вигнати?

— Тоді поїдеш додому, раз не можеш за себе постояти.

— Ні, — Олена заперечливо