Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

Дівчина підняла голову, і Ганраган упізнав у ній сусідку, доньку фермера.

— Що з тобою, Норо? — спитав він.

— Нічого я тобі не скажу, Рудий Ганрагане.

— Якщо ти чимось зажурена, сáме я й стану тобі у пригоді, — відказав він на це, — бо вивчив я історію греків і добре знаю, щó таке журба, і розлука, і знегоди сьогосвітні. А якщо й не зумію я зарадити твоєму лиху, — вів він далі, — то багатьох таки вирятував з біди завдяки тій силі, яку мають мої пісні, як і пісні тих поетів, які звіку-правіку жили переді мною. І з усіма поетами я й сидітиму за бесідою десь далеко в засвітах, довіку і повік-віків, — закінчив він.

Дівчина перестала плакати і сказала:

— Овене Ганрагане, не раз я чула, що пережив ти печалі та цькування і спізнав усі на світі напасті, відколи відмовив у любові королеві на Слів-Ехтґе, і що відтоді не лишала вона тебе у спокої. Але якщо скривдять тебе прості смертні, ти ж добре знаєш, як з ними поквитатися. То чи зробиш ти зараз те, про що я тебе попрошу, Овене Ганрагане? — запитала вона.

— Зроблю все, що треба, — відповів поет.

— То мій батько з матір’ю і мої брати, — почала вона, — видають мене заміж за старого Педді Доу, бо він має під горою ферму на сотню акрів. А ти ж можеш, Ганрагане, — вела вона, — зложити про нього вірші такі, як ото зложив якось замолоду про старого Пітера Кілмартіна, аби в печалі він вставав, і в печалі лягав, і думав про цвинтар у Коллуні, а не про шлюб. Та не барися з цим, бо вінчання призначено на завтра, і краще мені вмерти, ніж дожити до того дня.

— Я складу про нього пісню, яка накличе на нього ганьбу і печаль, але скажи-но мені, скільки йому років, аби згадати я міг про це в пісні.

— О, років йому до лиха. Він такий самий старий, як і ти, Рудий Ганрагане.

— Такий самий старий, як і я, — повторив Ганраган, і голос його мовби затремтів, — такий самий старий, як і я, а я ж старший за тебе на понад двадцять літ! Воістину, лихий це день для Овена Ганрагана, якщо молода дівчина зі щічками, мов травневі ружі, гадає, що він — старий дід. Горе мені! — вигукнув він. — Ти встромила тернину мені в серце.

І, повернувшись до неї спиною, побрів він дорогою далі, а надибавши камінь, сів на нього, бо відчув, що вмить навалився йому на плечі весь тягар прожитих літ. І згадав він, як кілька днів тому одна жінка в якомусь домі сказала йому:

— Тепер ти — не Рудий Ганраган, а жовтий Ганраган, бо волосся твоє стало на колір наче прядиво.

А ще одна жінка, в якої він попросив напитись, подала йому не свіжоздоєного молока, а кисляку, та ще часом дівчата перешіптувалися і пересміювалися з молодими невігласами, коли він, Ганраган, сáме читав свої вірші чи брав слово. А до того ж подумав він про те, які закостенілі в нього суглоби, коли він встає вранці, і як болять йому з дороги коліна, й уявив себе старезним дідом, в якого ниють плечі та веснянкуваті гомілки, й задишка дошкуляє, і все тіло змарніле. І через отакі думки страшенно розлютився Ганраган на старість і на все, що вона з собою приносить. І сáме тієї миті, глянувши вгору, побачив великого орла-скигляка, який повільно летів десь до Балліґолі[96], і гукнув:

— І ти, орле з Балліґолі, — старий, і крила в тебе — облізлі, тож опишу я у віршах і тебе та давніх твоїх приятелів, Щуку з озера Дарґан[97] і Тис з-під Стромовини Заброд, і прокляну вас на віки вічні.

Ліворуч від Ганрагана ріс кущ глоду, квітував, як і все довкола, і легенький повів вітру сипнув білим цвітом поетові на куртку.

— Цвіте травневий, — мовив він, збираючи квіточки у жменю, — не відаєш ти старости, бо вмираєш у розповні краси, і про тебе згадаю я у своїх віршах, і благословлю тебе.

Потому Ганраган підвівся з каменя і зірвав з куща маленьку галузочку, та й пішов собі, тримаючи її в руці. Але того дня дорóгою додому був він на вигляд старечий і розбитий, плечі його похилились, а на обличчя набігла тінь.

Коли дістався він до своєї хижки, там не було ні душі, й Ганраган улігся на лежанку і полежав часинку, як мав за звичай, коли хотів скласти вірші, хвалу чи прокляття. І невдовзі почав він творити, бо зійшла на нього сила бардів, які вміли насилати прокляття. А коли вірші були готові, Ганраган став сушити голову над тим, як розіслати їх по всій окрузі.

Тоді почали збиратись у хижці школярі, аби дізнатися, чи буде того дня наука, тож Ганраган підвівся і сів на лавку біля вогнища, а діти обступили його кружком.

Вони думали, що Ганраган дістане Верґілія, чи требник, чи буквар, але той натомість змахнув маленькою галузочкою глоду, яку й досі тримав у руці.

— Діти, — сказав він, — сьогодні я маю для вас новий урок. Ви самі та всі на світі вродливі люди — наче цей цвіт, а старість — це вітер, що налітає й обриває цвіт з гілля. І я склав прокляття, де проклинаю старість та старих дідів, і зараз вам його прочитаю, а ви