Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова

Сьогодні вирішив чекати біля входу знадвору (бо там камери всередині, охорона: хтозна, що вони подумають). Вже минуло п’ятнадцять хвилин. Невже й сьогодні не вийде? Чому серце закалатало, мов шалене? Невже? Вона? Всміхається. Побачила його. Можна все пробачити за саму цю її усмішку!

Побачила його! Заскочена зненацька, навіть кинулася бігти. Тільки от він її не помітив чи що? Закрив на ходу якусь течку і попрямував до машини.

– Максе!

Не чує? Не чує. Що ж кричати – щоб ці охочі до новин офісні служаки повивертали собі шиї? Пострибала через сходинки вниз, помчала доріжкою, якою щойно ішов він, підбігла до машини.

– Максе!

Затарабанила у вікно. Відчинив дверцята. Холодний непривітний погляд (дякую, що не сказав: «Чого тобі?»). Ні! Блакитний прекрасний погляд:

– Привіт! Як життя?

Не сказала, але подумала (подумала, що, може, приходив до неї? хоча навряд чи), та вголос – щось зовсім інше:

– Побачила тебе і так зраділа! Давно не бачилися! Я так скучила!

Враз потеплілий погляд. Чи це тільки здалося? Пауза? Пауза, нічим не заповнена прогалина…

– Ти помітив, що зацвіли перші тюльпани? Завтра відкривається виставка…

– Ти запрошуєш?

– А ти погодишся?

Повітря відчутно потепліло, прогріте несподівано яскравим сонечком, що раптом з’явилося з-за хмар. Тоненька крига калюж скресла – ніби й не було її зовсім. А може, і справді не було, а лише здалося? Весь цей холод просто привидівся? Весь цей холод просто привидівся…

Не цілуй, не цілуй, не цілуй,

коли не любиш!

Ти ж на ранок усе забудеш,

ти все забудеш…

Холоне вже вкотре підігрітий чайник. Забуті білі чашки зі звислими на довгих ниточках жовтими етикетками безпорадно стоять посеред столу – між ним і нею, не здатні заповнити холодної порожнечі, наситити теплом близьку прохолоду весняної ночі. Пити не хочеться? Пити хочеться! Горло пересохло і піднебіння, в якому застрягли так і не вимовлені задерев’янілим язиком слова.

Важка гнітюча тиша. І тільки крізь розчинене вікно долітає тужливий гудок переведеного на літній розклад нічного потяга. Чому кричить він так сумовито, адже там, десь у причеплених до нього вагонах, перші відпочивальники – весела, безжурна публіка? А завтра він буде біля моря, де сліпучо-білі чайки імітуватимуть його звуки, старанно видивляючи свою здобич між хвиль.

Вона одноманітно і механічно розправляє і розправляє невидимі заломи на білій скатертині. Він просто дивиться у вікно за її спиною – крізь неї, не помічаючи (не помічаючи?) ні її обличчя, ні його виразу… Чому прийшов? Без попередження. Без дзвінка. Без запросин. Так, ніби повернувся з роботи. Так, ніби й не було цього майже піврічного окремого існування.

Зелене і велике, мов штучне, яблуко, яке котресь із дітей виклало з холодильника, помило, а безжурно схрумати, відкушуючи кусник за кусником, забуло… Може, це воно і є – цей споконвічний плід розбрату й спокуси? І це через нього перших людей вигнали з раю? І завдяки йому посварилися пресвітлі богині й упала Троя? І їхня родина затріщала по швах і розлетілася на два великі уламки, які колись були одним злютованим цілим? Ні! Цей генетичний ядучо-зелений мутант ні в чому не винен! Він навіть надгнити не може, й черва його ніяка не візьме! Він – неприродний витвір, штучно наділений солоденьким смаком і невизначеним ароматом, навіть собі ради дати не може, якось уплинути на чуже високоінтелектуальне життя й поготів…

– Ти знаєш, я давно тобі хотів сказати…

Як недоречно перервав йому мову цей котячий вереск! Ну справді! Березень давно минув, минув і квітень, ось уже й травень добігає кінця. Та й вуличних приблудних котів у їхньому респектабельному спальному районі майже немає! Це просто якась містична проява! Нічна мара!

– Я знаю все, що ти хочеш мені сказати, – не сказала, але подумала…

Не зараз! Це тепер непотрібно! Колись – у болючому січні, нестерпному лютому, сльозливому березні – так от колись вона б усе віддала за ці слова, за одне-єдине слово «повернися!». Але їй так старанно демонстрували – зверхньо й жорстоко – її ж таки власну непотрібність і недоречність, що ці ролі, спершу виконувані невміло, ніби на пробу, а може, навмисно й показово, щоб налякати й уразити опонента, міцно приросли до них – не віддереш! Страшна і невідворотна несвоєчасність, яка відчувалася майже фізично.

Не лише несвоєчасно й запізно, але й страшенно недоречно… Його вечірній прихід, що зруйнував усі плани, – це якась дешева і затягнута мізансцена…

Весь божевільний травень! Травень із Максом! Цей смак побачень із ним, заборонених, уривками, з домішкою екшену, з великим і неозорим, як море, почуттям провини (так що й не знати, чого більше було – несамовитого щастя чи безмежного горя). І раптом – його сестра з офіційним візитом (такий собі артобстріл): як ви там, мовляв, біднесенькі, поживаєте? А потім свекруха «попросилася» відвідати онуків. Її великі, досі гарні очі в облямівці перших зморщок, випромінювали живий відчай. Цей благальий погляд розказав значно більше, власне, став емоційним підтекстом до скупої інформації про виразку шлунку, яку діагностували в її сина. Вона ні про що не просила, нічого не випитувала. Просто сиділа й дивилася, не зводячи очей з Альони, ксерокопіюючи кожну її рису-думку, відбиту на обличчі чи озвучену жестом.

І тоді вже прийшло усвідомлення, що все – кінець – третій дзвінок – закінчення перерви чи то вакацій – сутінки після сонячного дня – темрява ночі. Якась незрима, але майже фізично відчутна парадигма її життя, з якої, здавалося, вона вирвалася, засмоктувала її назад, невпинно, невідворотно…

Вона чекала чогось такого, навіть не так, вона була готова до цього – випадкової зустрічі – зумисного вторгнення – продовження сімейного життя – поновлення Status quo, чи пак світової рівноваги…

Устала й зачинила вікно. Холодне повітря знадвору. Холодне повітря знадвору? В травні?

– Тобі холодно?

Відчула спиною його погляд, доданий до слів, як колись. Як колись? Як тоді, коли все ще тільки починалося, коли щоранку на столі чекав новий букет і кожен день, що минув нарізно, був ніби рік? Це було? Це було.

– Тобі холодно? – сказав чи саме вирвалося, а хотів сказати зовсім не те й не так, а просто підійти і обійняти ці вузенькі, такі рідні плечі, а потім покласти на стіл два заброньовані тури (вона так