Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова

– Мені не холодно, – відповіла майже механічно (знаєш, просто душа замерзла на цьому життєвому протязі, просто руки схололи, а вуста закрижаніли, так що й язиком важко ворухнути, а ще дуже соромно, навіть в очі тобі несила дивитися!), а сама все не відходила від вікна, видивляючись щось на порожній нічній вулиці.

– Ти могла б сісти?

Якось важко розмовляти зі спиною, взагалі дуже непросто, майже неможливо оформити вербально все те, що передумалося-переболілося останніми місяцями. От як сказати їй, що вона єдина, що за всіма цими ногами – зачісками – усмішками він нічого не побачив, не знайшов для себе? Чому він має казати, що безмежно сумував без неї? Це все слабкість! От раніше вона сама чудово виходила з таких ситуацій! І рота не треба було відкривати, лише мугикати в потрібний момент, кивати, просто погоджуватися. Зрештою, він прийшов – цього достатньо.

– Сядь, нам треба поговорити.

Чому її погляд такий відчужений, про що вона думає, не взагалі, а саме тепер, у цей конкретний момент?

– Ти хочеш повернутися? – нарешті промовила те, чого він не міг вичавити з себе весь вечір. Накрила своїми малими беззахисними його важкі, покладені одна на одну долоні, і він лише тепер помітив, що на тому її пальці, де мала бути, де була колись обручка, вже і білого сліду немає – слабенького знаку її колишньої присутності. А його власна обручка сяяла біло-жовтим золотом, уп’ялася в палець (чи, може, в душу?) – носив, не помічаючи, не відчуваючи її ваги (або й сенсу), так, ніби народився-зрісся з нею.

Ти хочеш повернутися?! То чому просто не сказати цього, не зробити? Мовчиш. Дивишся в стіл. А ці думки – про тебе, про мене, про нас (чи це «нас» узагалі можливе?) – зависли в повітрі, такому густому від невисловленого – несказаного – невимовленого – прихованого десь глибоко насподі (але хіба від себе самого втаїш?).

Зняв піджак, діловито (а може, по-домашньому?) повісив його на вільний вішак у шафу, стягнув краватку, взявся за верхній ґудзик сорочки і крадькома глипнув на неї – а що як? Що, як прожене різким поглядом – рухом – словом? І все це невисловлене, ця нібито мовчазна згода, це прийняття – все це йому здалося (він просто побачив те, що хотів побачити, почув між її скупими словами те, чого прагнув почути)? Але ні. Вона ніби вся заглибилася в себе, прибираючи посуд зі столу. Ось згасло на кухні світло. Задзюрчала вода у ванній. І раптом тихо й несміло (він навіть не відразу збагнув, що то) десь у коридорі заграла мелодія мобільного. Її мобільного? Її мобільного! Хто міг дзвонити о другій ночі? Хто міг дзвонити їй о другій ночі? Номер не визначено? Ага! Отже, номер не визначено? А якщо він зараз відповість цьому загадковому абоненту?

– Алло! Алло! Алло! – і ще голосніше – Алло!!!

Мовчання? Мовчання! Затих шум води (просто фізично відчув, що вона щось почула і дослухається, сторожко, настрахано), і він навшпиньках, мов тінь тіней, прокрався до спальні і ліг на своїй половині ліжка…

Місто спало. Десь там, за вікнами, місто спало. І чітко окреслені контури мостів, перекинутих через гігантську ріку, відбивалися в атраменті її вод, відсвічувалися пунктирами вогників, затемнювали і без того важку й непроглядну темінь хвиль під собою. І ця темна, ще холодна вода не була нездоланною перепоною, бо існували мости. Існували мости…

Довго була у ванній, ще довше стояла під дверима спальні, шукаючи (начебто) щось важливе (може, нічний крем?) у шухлядках комода. Потім знову повернулася до кухні, налила води. Задивилася на ці безкінечні (з висоти) парковки-пасовиська за вікном. На них рівними рядами спочивали чотириколісні друзі, лискучі боки яких відбивали ліхтарне сяйво вперемішку з тьмяним, місячним, непотрібним і недоречним тут, у цьому урбаністичному зоопарку. Бо всі ці автівки справді нагадували великих і малих гіпопотамів (підліткового віку чи й зовсім малюків), що ліниво розляглися і задрімали в симетричному порядку, очікуючи на ранок нового дня.

Потім, коли вона таки наважилася зайти до спальні, він уже спав, умостившись ницьма і повернувши голову до неї. Лягла й накрила його відкинуту руку своєю…

Ой верше, мій верше,

Мій зелений верше.

Юж мі так не буде,

Юж мі так не буде,

Як… як било перше…

«Знаєш, так буває… Так буває в житті. Може, так буває в осінній сльотавий вечір, більше схожий на глупу ніч без зірок, коли холодно й вогко, і колючий вітер оскаженіло зривається на перехожих, як добре натренований пес…

А може, так буває, коли в довгому білому казенному коридорі з’являється давно очікувана постать лікаря. Вона, ця постать, наближається, знімає втомленим рухом маску з обличчя, не просто біло-блакитну стерилізовану пов’язку, а службову машкару сухої діловитості, і намагається знайти слова співчуття до рідних чи близьких, які просиділи страшні, непритомні години тут і ще мають надію, якій теж судилося померти. І безжально відтяти надію мусить ця-таки постать у білому (бо ж страшний зміст того, що сталося, дійде до присутніх не відразу: спершу до них наблизяться слова чи, може, вони наблизяться до слів – будуть чути їх і не розуміти, спостерігати, але не відчувати)…

Мабуть, у такі моменти і зринає оте цілком доречне «так буває», а вслід за ним «так треба»…

І ще знаєш, я зрозуміла, що ніщо в цьому житті не відбувається згідно з нашими бажаннями. Лише всупереч нашим сподіванням, але так, як хочеться – прагнеться – мріється – ніколи.

Я хотіла змінити своє життя – переписати цей пульсуючий життєпис – зробити нову викрійку власної долі – сім разів відміряти собі нове й одним акуратним рухом ампутувати старе – напророчити і втілити – змінити траєкторію польоту – виїхати на постійне прожиття в країну щастя… Може, я щось не так робила? Бо так і не наблизилася до тієї умовно-позірної лінії кордону, перетнувши яку починаєш жити «новим життям»?

Від себе не втекти? Чи не втекти від власної долі – карми, що нависла брилою, а може, вже впала, заваливши єдиний прохід уперед? Біг по колу? Біг по колу – по спіралі – стрибки по граблях (а що! такий новий суто український вид спорту!).

Я маю відпустити Макса! Я маю його відпустити… Я маю відпустити Макса? Але я не хочу,