Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

І щоб уся родина мирно вклалася спати. Чому вони цього не роблять? Чому не віддадуться теплій хвилі часу, яка принесе їх куди-небудь, і їм не доведеться витрачати сили? Зі страхом важко впоратись, я знаю. Та ще тоді, коли страшно всім. Якби я був сам, то не тривожився б так. Кілька хвилин сну — і сили цілком відновлюються. Якби вони побачили себе моїми очима, то зрозуміли б, що страх — це справжня катастрофа, більша за ту, яку вони чекають, і якої, можливо, не станеться. Відчуваю до них відразу за цю слабкість, адже усе своє свідоме життя мусив підкорятись їхнім наказам, принаймні зовні, а зараз бачу безпомічних істот. Мені здавалось, що я добре знаю їхні слабкі риси, бо що ж мені лишалось, живучи серед людей, як не вивчати їх? Дивитись, слухати, нюхати, ловити найменші порухи настрою… Нема що й казати: цього забагато для мене одного, і таке спільне життя не сприяє розвитку моїх природніх здібностей, робить безпомічним поза стінами людського існування. І хто знає, чи прокинуться там, на волі, мої справжні почуття?

Кожна істота, ставши дорослою, мусить покинути власних опікунів і провадити самітне незалежне життя. Мені цього не дозволили, не відпустили. Чому? Існує лише одна прийнятна відповідь: я їм навіщось потрібен. Іноді вони виразно показують, чого потребують: щоб я посидів на колінах, поки мене гладять або чухають за вухом. Хоча мені більше подобається, коли чухають підборіддя. Їм приємно, коли я висловлюю приязнь: муркочу, труся об ноги. Певна річ, це примітивно, зате кожен отримує своє.

Вони визнають, що я інша істота, але на цьому все закінчується. Різні істоти — це різні істоти. Вони лише терплять присутність інших. Навіть якби тут було вдвічі більше людських істот, я залишуся сам-один. І серед подібних до себе — теж сам-один. Але тут суттєва різниця: кожен кіт сам-один. Ми не любимо збиратись у зграї. У нас немає такої потреби. Для спілкування не конче бачити одне одного, торкатись, розмовляти. Це зовсім інший рівень спілкування: обмін відчуттями.

Я напевно б злякався, якби побачив когось зі свого племені. Прищулив би вуха, розпушив би хвоста і заволав від жаху. Спілкування між котами вимагає безпечної відстані. Якщо я вийду звідси, то захочу побачити інших котів, щоб поспостерігати за вільними істотами, надолужити прогаяне. Адже як інакше я навчусь уникати небезпеки?

Знову гасне світло. Господар черкає сірником і запалює свічку.

— Бійся Бога, це остання свічка! — ойкає господиня.

— Треба піти до сусідів. Може, вони щось знають…

— І лишити нас самих, коли кожної хвилини…

— Перестань! Дитина слухає…

Господар виходить. Він цілий вечір збирався це зробити. Тут мені спадає на думку, що я міг би проскочити під його ногами, але запізно. Двері зачиняються перед самим моїм носом.

— Мамо, не гаси свічку!

— Я не загашу, доки тато не повернеться.

— І як повернеться, не гаси. Я боюся. Коли ми вже підемо звідси?

Я не встиг отямитися, як мала вхопила мене на руки і потягла до канапи. Що тут вдієш? Треба змиритися і чекати. Але я не міг так одразу розслабитися, щойно втративши нагоду вийти. Я тремтів у неї на руках, ледве стримуючись, щоб не випустити кігті.

— Ну, чого ти, котику? Не бійся, я з тобою… Я тебе не покину.

— Перестань! — гримнула мати й заплакала.

Ми, коти, не вміємо плакати так голосно і часто. І сміємось дуже рідко. Але це не означає, що у нас немає вияву почуттів, що ми не вміємо смутитись або радіти. Смуток і веселощі пов’язані з їжею, але буває, вони виникають без причини, ніби приходять зі сторони, і так само непомітно зникають. Іноді я їх шукаю. Перевертаю лапою речі, залізаю під покривало на ліжку, вистрибую на шафу.

Я недаремно згадав про їжу. Коли не чутно її запаху в домі, це викликає тривогу. Мені не доводилось голодувати по-справжньому, але я відчуваю страх перед голодом. Можливо, у дитинстві я зазнав страждань, був покинутий напризволяще, хоч і не пам’ятаю цього. Запах їжі — це запах радості.

Неспокій передавався мені через господарів. Але їжа у домі була. Вона лежала на столі, ціла купа загорнутих пакунків. Ніхто їх не торкався, хоча, щоб зняти напругу, досить смачно поїсти. Дівчинка і її мати схлипували, притулившись одна до одної. Я все ще сидів у дівчинки на колінах. Від неї йшло тепло. Поволі ми заспокоювались.

— Може, завтра дощ перестане, — сказала господиня. — І ми нікуди звідси не підемо. Не може ж дощ падати вічно!

— А скільки він падає?

— Третій тиждень.

— Але ж ми на дев’ятому поверсі! Вода не досягне до нашої квартири.

— Так, не досягне. Уяви, як себе почувають ті, хто живе нижче!

— Тато скоро прийде?

— Так. Треба було йому сказати, щоб десь роздобув свічку. Боже, нам завжди було стільки усього потрібно, а зараз нічого, лише трохи світла!

— І щоб перестав дощ, мамо…

— Так, і щоб перестав дощ.

Їхні тихі мирні голоси навіяли на мене приємну дрімоту. Можна заплющити очі й не відчувати власного тіла, і при цьому чути все і бути насторожі. Пальці дівчинки глибше вгрузають у мою шерсть, і я муркочу. Голос мій хрипкий від вологості, яка просочується знадвору.

(Бідненький котику, ти не маєш ні мами, ні тата, що мені з тобою робити? Ти не даси собі ради сам. Я не залишу тебе напризволяще, не бійся… Хочу їсти. Мама каже, що не голодна, боїться, щоб ми усе не поїли. Краще нічого не просити ні в неї, ні в тата. А як тато не прийде? Заблукає у темряві, переплутає двері? І ми залишимося без тата. Але не треба думати про погане. Я буду думати, ніби мені все це сниться. Минулої ночі мені снилося літо: як я гойдаюся на гойдалці. Зараз вона під водою, і на ній можуть гойдатися риби, великі, з червоними і золотими хвостами. З вікна вдень було видно, яка вода сіра й брудна. Риби нічого не побачать у такій воді. А взагалі, мені не дозволяють підходити до вікна. Ми дивимося хіба телевізор. Там сказали, що коли ми підемо звідси, щоб не брали з собою нічого. Я питала, чи дозволять взяти з собою котика, а мама сказала, що не знає. Певно що дозволять, бо кіт — не річ. Кіт — живий. Він мене так гарно гріє. Я закуталася у ковдру, але холодно в спину. Якщо я захворію, все одно треба буде йти.