Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Я сформулювала кілька питань, на які мушу знайти відповідь:
1. Хто ці люди?
2. Що вони задумали?
3. Яка роль відведена мені?
Якщо я знатиму відповідь, то зможу сказати «так» або «ні» й діяти з власної волі…
Та мене здолала лінь, і я не пішла шукати телефону-автомата. Дощ. Філософія дощу, ледача і розслаблююча. Я б не вийшла на вулицю, хоч би тут чигала смерть. Дрімала б собі під монотонний гул вічного вогню газової плити.
Сонце може виглянути завтра, адже літо. А я тим часом поміркую над точками А і В. Отже, мертві скелі, розтоплена палаюча лава, творення матерії, вогонь. З іншого боку — ефемерний рай з єдинорогами, які, за переказами, неймовірно хоробрі, здатні перестрибнути найширше провалля. Світ безмежних можливостей. Небо. Однак якби все було просто і зводилось лише до тріади… Хто може знати, що я бачила? Мене ж не питали. А вторгнення у мою свідомість важко назвати насильством. Самотній втрачає обережність. Він підставляє лице кожному променю уваги, доки його не запече і він не втече знову до свого темного закапелка.
ПОВЕРНЕННЯ БІЛОГО ПТАШКА
Це було так несподівано: світлий туман розвіявся, і я побачив довкола себе пустелю й сонце, що нестерпно палило. Я сидів на піску посеред горбкуватої безмежності й бачив себе наче згори: маленька тендітна істота з тонким пір’ям, яка от-от перетвориться в купку попелу.
Можливо, я все ще перебував на Острові, а можливо, невблаганна рука шпурнула мене сюди, щоб зайвий раз довести велич матерії. Проте я досить швидко отямився: оточив себе кригою, а там, де вона розтопилась, утворилось кільце води, трохи каламутної, змішаної з піском. Треба вибратися звідси так само легко й невимушено. Перехід з Острова до світу людей іноді закінчувався для нас трагічно.
Я був на Острові, тепер — у пустелі. Ні там, ні тут не можна залишатись. Я втратив пам’ять. Тимчасово, доки не виберуся звідси до заходу сонця. Темрява спалить мене. Небагато інформації. Суть справи лише в тому, куди мені летіти, де знайти місце. Якщо я знатиму це, то врятуюсь.
Я силкувався згадати щось із розмов на Острові, але марно: я лише літав. Отже, буду літати, бо рух — це життя. Птах, який не літає, — не птах. Отже, мені не відібрано остаточно пам’яті. Трохи залишилось інстинкту. Його не так легко стерти.
Я полетів на захід. Так легше спостерігати за сонцем. Хай воно мене наздоганяє, а не я його. На спеку й пустелю я не зважав. Вони були єдиною реальністю, яку я знав, так само, як її видозміни: воду й темряву. Я летів, і піді мною була все та ж пустеля, і це тривало безконечно, доки я не зрозумів, що не рухаюсь зовсім, але час минає і сонце хилиться до заходу. Гарячково шпортався у свідомості, шукаючи хоч який-небудь орієнтир, але марно. Мене охопив розпач. Я махав крилами і втрачав силу. Боже, що мені робити?
Я спустився вниз, щоб перепочити, бачив, яка велика моя тінь, це нагадування про ніч. Боже, Ти відділив світло від темряви: ось вони є тут. Ти створив воду, а я покликав її собі на поміч. Що ж було далі?..
Ти насадив сади, і вони здичавіли без Твоєї опіки, бо то тяжка праця — доглядати стільки садів. Треба зрізати всохле гілля, мертві дерева, нащеплювати яблуні, обкопувати їх, збирати плоди, білити рано навесні стовбури, щоб не злазилася гусінь. А скільки мороки з бур’яном, який заглушує молоді саджанці. Треба корчувати дикі пагони бузини й ожини, нищити кропиву довкола кущів смородини і малини… Я й не помітив, як влетів до саду, паркан довкола якого похилився і зігнив.
Углибині стояв будиночок, і у ньому спалахнуло світло, бо саме зайшло сонце.
ПАВУТИННЯ ТРІЩИН
Живу в будинку, де замість скрапування дощу по даху чути кроки, грюкання дверей, сварки, і так дев’ять разів аж до неба. Чим не дев’ять кругів пекла? Сама б я мала бути десь в четвертому, коли вірити Данте, і стала б кущем, якому постійно терзають гілля. Це, певно, боляче. Але я ще жива, хоч то не моє життя, не те, яке я мала колись. Тодішнє було пов’язане з тим будинком у саду.
Теперішнє моє життя повне порожніх днів без змісту, і його треба пережити чекаючи. Чому немає бога Чекання, який сидів би край дороги під запилюженим, обшарпаним деревом і чекав дрібної жертви? Інші б квапились повз нього, а він прийняв би на себе усі чекання на світі.
А що я сьогодні чекаю? Чекаю, щоб розсіявся туман у моїй свідомості, чекаю, щоб хтось подзвонив у двері й звістив початок катастрофи.
Пора збиратись. Ще далеко до сутінків, бо літо, але у Вежі завжди холодно, мерзнуть руки. Взимку значно гірше. Іноді ми палимо невеличке багаття з уламків ящиків, кинувши туди шматок смоли. Наглядачі теж приходять погрітися. Їм байдуже, що на стінах лишаються сліди кіптяви: завтра прийдуть інші й зішкребуть її, зовсім не нарікаючи, адже кожен мусить працювати, знаючи, що пришвидшити чи сповільнити будування Вежі неможливо.
Ми всі відбуваємо покуту сізіфовою працею, щоб усвідомити, що таке абсурд і кінець кінцем перемогти його. Спочатку треба очиститись терпінням і відчаєм, щоб прийшло покоління, яке знатиме лише світлу безтурботну радість. І Вежа розтане в повітрі, не залишивши навіть тіні кіптяви у безмежному просторі.
Я б воліла нести свій камінь без свідків, бо мене оточують недовірливі люди, виплекані страхом. Вони майже не розмовляють, зате багато думають, майже не скаржаться, але й не посміхаються. Приходять і відходять — чужі одне одному. Це велика мука — терпіти таке товариство. Для того й існують наглядачі, щоб попередити самогубство. Горе тому, кого впіймають! Ліпше вдома відкрутити газовий кран…
Іноді в найтемніших закутках я зустрічаю написи: «Треба зруйнувати Вежу!», «Вежа — шлях до неба!», «Я не хочу будувати на піску» і таке інше. Але ніхто не ставить свого імені, почасти з обережності, але здебільшого тому, що у Вежі жодне людське ім’я нічого не варте.
…Сьогодні нам доводилося вигрібати сміття з кімнати: папірці, у які були загорнені сніданки, недопалки, консервні бляшанки. Дуже легка робота. Я виносила відро зі сміттям, коли мене покликав наглядач: «Підійдіть сюди!» Я підійшла. «Покажіть, що у вас там!» Я висипала сміття йому під ноги. Він подлубався у ньому кийком і
