Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Я знаю, що моєму старому слід було жити самотнім філософом. Якби він покинув мене, я б зрозуміла і пробачила. Але я ніколи не пропонувала йому цього. Тому до останку ми залишаємось пов’язані долею. Хіба скажеш „ти вільний“ цьому немічному сліпому чоловікові, який не має вже куди йти? От чому я мовчу. Мене болить моє сумління. І я не можу думати про кінець світу, про інших людей, чи вони врятуються: я міцно триматиму свого старого за руку, коли ми підемо на дно.
А поки що він далеко від мене. Міг би й поквапитись. Усе одно не зможе записати свої глибокі думки. Вони потонуть разом з ним. Я б не хотіла врятуватись: пізно починати нове життя. Машина заіржавіла, відпрацювала своє. Які ми стали? Певно, бридкі. Сліпота й старість викликають у людей відразу. Душа не встигає за тілом. Мені часто сниться, яка я гарна, прудка, сильна. Ступаю по шовковій траві. Сонце визолочує мені волосся, і воно пахне медом. Я вільна, сповнена надії. Я така, якою себе уявляю, усе інше — це ілюзія. Очі людей, що дивляться на мене, помиляються. Вони лише ковзають по крихітній поверхні. Їм не дано бачити більше. Не треба засуджувати, бо перед ними — власне дзеркало. Тому вони й зневажають тих, кого бачать немічними і слабкими, відтручують від себе, гидуючи торкнутись. Але що це я? Хіба не все одно? Я захищена незрячістю».)
(«Чуєш, стара, уже трублять труби і б’ють барабани? Кінець нашому довготривалому терпінню. Та вона десь далеко від мене. Не чутно навіть, як дихає. Чуєш, жінко, врятуються всі, хто цього хоче, і житимуть далі, й помруть в один день. Ось так».)
— Ідуть, — каже бабуся й міцно притуляє мене до грудей. Я не розумію, що означає гуркіт. Може, це вода увійшла до будинку, щоб забрати нас з собою? Чую себе незатишно. Я звик шукати захисту лише у тих, кого знаю.
Найгірше те, що гуркіт забере й мене з собою. Я стану його часткою, перестану бути. Кожен боявся б на моєму місці: кіт це чи людина.
— Скоро все скінчиться, котику, — гладить мене бабуся. — Ми попливемо на Кораблі.
І далі звертається до старого:
— Закутай шию шарфом. Зараз по нас прийдуть.
— Ти впевнена? Якщо сюди не зайдуть, ми лишимося. Я й пальцем не кивну, щоб попроситися на Корабель. Ти це добре знаєш. Мені просто гідність цього не дозволить.
— Відчини двері. А коли зберешся, потримай котика, поки я не одягну пальта. Паспорти у тебе?
— Так. Може, віддати тобі твій? Раптом нас розлучать.
— Тримай мене за руку. Не думаю, щоб ми загубились.
Старий підійшов до дверей і відчинив їх. Увірвалося хитке жовте світло, яке затемнювали постаті людей, що човгали коридором. Їх ставало усе більше, доки вони не злилися в один потік. Я дивився на них і не впізнавав. Справжні люди озираються, зважають на інших людей, навіть коли поспішають. Куди ж ішли ці? Чому нам потрібно іти з ними? Вони не з мого племені. Заплакала нерозумна дитина, яка не вміє ні ходити, ні брати собі їжу, яка ще більше не розуміє, що діється, ніж я.
А потім залишились лише оте тьмяне жовте світло й блискуча плівка води на підлозі.
— Куди ж ви? А ми? — тихо сказала бабуся. — Почекайте на нас! Ми — незрячі. Ми не знайдемо дороги на Корабель…
— Я знав, що так буде. Треба було приєднуватись до всіх. Підемо слідом, поки не пізно.
— Так-так, підемо слідом! Я сховаю котика під пальтом. Ми ж не залишились тут самі?
Хіба вона не чує, що тут повно істот, які принишкли, слухаючи кроки людей, що нарешті їх покинули. І чи довго їм радіти?
Коли старий передавав мене з рук в руки, я знав, що покину їх. Ціле життя за мене вирішували, то чи легко буде мені зараз сказати «ні»? Я тремтів, і жоден звук не міг вирватися з моїх грудей.
— Ходімо, — заквапився старий. — Куди ж поділась моя палиця?
Можливо, йому слід було сказати щось на прощання тій кімнаті, де вони прожили стільки років, на стінах і речах якої осіли частки їхнього буття. Чи ж не шкода покидати притулок, який мав стати останнім? Цю тріснуту шкаралупу, яку заливає дощ? Ні, він не сказав нічого, навіть не заплакав. Просто вийшов, тримаючи під руку жінку, що мала за пазухою дорослого чорно-білого кота, чий хвіст зрадливо висовувався з-під поли. Кожен, хто глянув би на неї, одразу ж помітив би кота і спитав би себе: «Навіщо брати тварину туди, де і людям тісно? Дайте нарешті спокій істотам, які вам не належать! Відпустіть їх на волю!»
Але нікого нема ні попереду, ні позаду. Лише тьмяне жовте світло, яке може щомиті згаснути, якого не бачать двоє стареньких сліпих. Їхні скулені постаті в затхлому одязі, незграбному взутті рухаються у цьому світлі. Огидно хлюпає вода під ногами. Коли її стане більше, сюди запливуть риби, сірі й верткі, а зараз бовтається сміття: обгортки, недопалки, порожні капсули з-під ліків та інше… Легко послизнутись і впасти тому, хто човгає наосліп промоклими ногами по бетонній підлозі. Їм би йти швидше, щоб встигнути, але куди? Час добігає останні хвилини, скоро його змінить хаос. Нічого не вдієш: таке було вже не раз. Колесо крутиться, м’яч котиться, життя витікає крізь найменші щілини. Ніхто нікуди не зникне, лиш переміниться: живі у мертвих, вогонь у попіл, вода у повітря, думки…
Не бійтесь. Ось іде вам назустріч рятувальна команда в плямистих мундирах, у непромокальних плащах, з червоними від безсоння очима. Вони заженуть заблудлих овечок до отари, не має значення, чи ті сліпі, криві чи убогі. Подумайте, яке щастя опинитися в затишному закапелку, тримаючи в руках горнятко гарячого чаю, слухати розмови людей, озиватись до них. Самотня людина— не зовсім людина. Може, коли зійде сонце, ви його побачите…
…І ось я знову дозволив себе забрати, не знаю чому. Мене передають з рук в руки, тим часом, коли я маю лапи, хвіст, зуби і кігті, й міг би сам себе захистити. Дивна річ: тіло моє розслаблене, наче я збираюсь передрімати цю набридливу катастрофу замість того, щоб шукати рятунку. Двері лишаються відчиненими
