Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

(„Щоб світ відродився, мусить спершу вмерти. Мав бути вогонь, але він скорочує страждання. Істинно, вогонь можна погасити, а воду ні. Багато води зійде з неба і затопить усю землю. Залізні птахи літатимуть над нею, доки не впадуть від утоми. Залізних риб розтрощать хвилі. Здійсниться те, чого сподівались від початку світу. А що буде далі? Того не знає ніхто. Крапка“.)

Виймаю уявний папір з уявної друкарської машинки. Ось я й поквитався зі світом. Шкода, що так зле закінчується. Тішу себе надією, що загинуть не всі, і що це місцевий потоп. Зіжмакані картки потягне на дно вир, і ніхто не довідається, що це я знищив світ. Ніхто не дізнається, як його ненавидів сліпий старигань. І ось чому. Нехай кожен, хто має очі, подивиться на світ і побачить, скільки бруду, злиднів, спустошень у ньому, нехай відчує, що захлинається не водою, а ненавистю, заздрістю, безсилою злобою. Цей світ ми зробили безпорадним, ницим, безголовим. У завалах сміття корчаться рештки свідомості, і рівними стають черв’як і надлюдина. Тільки куди все дінеться потім, оте розкришене й мертве? Коли спаде вода, землю вкриє огидне сміття. Якісь рослинки, може, проб’ються крізь нього і будуть панувати. І колись з’явиться між двома річками гарненький садок з яблуками, фініками і виноградом. Таке вже було, здається.

Господи, як же холодно! А вона спить. Бідна, усе життя була терплячою і зовсім невимогливою до цього світу. Покірно зносила мою важку вдачу, служила мені й усім, хто зустрічався на її шляху. Кожен міг використати її терпіння. Я не люблю альтруїзму. Мене він дратує. А їй байдуже, чи я великий письменник, чи звичайний графоман. Її серце билося поруч з моїм, як серце матері біля немовляти. Але чи скажу я їй це? Ні. Я скажу їй щось інше, щоб не зрадити себе і не заплакати».

…Я, либонь, заснув, і навіть уві сні мені було холодно. Спершу не міг збагнути, де я і на чиїх колінах лежу. Мене чекало прикре відкриття: я не у себе вдома. Вперше в житті серед незнайомих мені людей. Я весь напружився, а тоді здивувався, що не почуваю жодного страху. Події, що передували моєму сну, випливли, як з туману.

…Відчинені двері, мокрий холодний коридор, небезпека. Тиха стареча розмова, мене несуть, рятують від якоїсь невидимої загрози, гладять, годують. Плутається якась тоненька ниточка, що з’єднує мій дім з оцим… Катастрофа… чекати порятунку… вибір… Схоже, усі зараз думають про це. Як голодний думаєш про їжу, а замкнений — про вихід.

— Спи, котику, спи… — каже бабуся. — Усе буде добре.

Я не витримую, стрибаю на мокру підлогу, подаю голос. Усі мої відчуття з’єднані в короткому скрику: усе, що я пережив до сну, уві сні й переживаю зараз. Я не відчуваю землі під ногами, нічого не бачу, я сам не знаю, чого хочу. Напевно, у житті кожного кота бувають хвилини, коли його свідомість ладна розірватись на шматки. Це нестерпно, але від цього можна звільнитись. Після отакого почуваєш себе ніби розплющеним.

Невже ніхто не чує, як насувається гуркіт, мокрий і темний, як дрижать стіни й ламаються двері? Тут не можна лишатися. Тікати, не спати, не дрімати. Тікати якнайдалі.

— Він хоче вийти, — каже старий.

Я всім єством показую, що це так. Спираюся передніми лапами на двері, прошуся.

— Що ти! Не можна його випускати. Його там затопчуть!

— То поясни це йому!

— Котусю, ходи, до мене! Киць-киць!

Я біжу до неї, стрибаю на коліна, труся головою об її руки.

— Слухай, котусю, ти загинеш, якщо вийдеш. Будь чемний. Ми візьмемо тебе з собою на Корабель. Усе буде добре. Ми припливемо до гарного берега з жовтим пісочком. Там будуть дерева, зелена трава. Усюди співатимуть пташки і світитиме сонечко. Ми підемо стежкою: ти, я і дідусь. І незабаром побачимо маленький білий будиночок з червоним дахом. Наш будиночок.

На мене капають сльози. Я починаю вилизуватись. Це завжди заспокоює. Навіщо плакати? Їй боляче — плачуть тоді, коли боляче.

«Не варто перейматися цим котом, — думає старий. — Він навіть не знає, що таке смерть. Подумай, скільки дітей загине. Потоне, чи їх затопче знавісніла юрба, або просто забудуть вдома. У темному порожньому будинку деякий час ще чутиметься їхній плач. Їм буде холодно і страшно, але покинуті собаки й коти прийдуть до них і зігріють своїми тілами слабенькі посинілі тільця. Слабкі завжди відкликаються на поклик слабких. Саме так і буде. Під час катастрофи люди завжди поводяться однаково. Беруть лише найнеобхідніше: себе. Як добре, що наші діти не народились, не зійшли одного проклятого дня на землю. Вони уникли долі інших, зірваних дочасно з дерева життя.

Я такий старий, що можу з певністю сказати: людство існує в замкненому колі, з якого не бажає вирватись. У тому колі давно вже нема життя духу, бо не з’являється нічого нового. Ми всі — вселенська метафора, модель, яку можна збирати, розбирати, але кількість варіантів обмежена заздалегідь. Легко бути пророком такого людства. Тісняву легше контролювати. Коли усе скінчиться, залишиться не метафора, а забуті діти й покинуті звірі. Ті, які нічого не просять, нікому не заздрять, ті, що терплячі й правдиві. І хто зна, кому буде краще. У кожній комірці б’ється серце, як годинник відлічує час…»

(«…Хоч би слово сказав… Я боюся. Увесь вік прожила з цим чоловіком, ніколи не озиваючись першою. Заганяла подалі власні думки, бо не могла перетворити їх на слова. І він сприймав це як належне, ніби у мене немає ніяких думок. Покора й терпіння всотались у кожну мою зморшку. Добре, що він цього не бачить. Хтось інший читав ці письмена і клявся, що нізащо не житиме до глибокої, сліпої й беззахисної старості. Але тут ми нічого не вирішуємо. Чим довше живеш, тим більше цінуєш життя, навіть коли живеш наосліп. Я хотіла би вмерти отут, тихо й непомітно, очікуючи Поводиря. Мусить же бути поводир для сліпих. Чи мій старий ще тут?

Якби я вміла читати його думки, мені було б легше. Якби хтось заговорив до мене, я б тішилась. Людські слова, дотик — це свідчення мого існування, без них не можна. Без них —