Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Гасне світло. Мені це байдуже, але люди люблять яскраве світло і телевізор. Цілий вечір їхня увага прикута до екрана. Мені обов’язково це б завадило на очі. Те, що говорилося диктором, потім тихо повторювали домашні: катастрофа, потоп, кінець світу. Поки не почався дощ, я не чув цих слів, а тепер ще й не розумію їхнього змісту. Треба довго спілкуватися з людьми, аби збагнути, що вони говорять. Найважче зі словами, які не мають стосунку до речей чи почуттів. Я знаю, що означають слова любити, боятися, холодно, тепло та інші. Уважно прислухаючись до людської мови, я збагнув, що люди бояться катастрофи, потопу, кінця світу аж так, що не лягають спати і збираються кудись іти.
Я зовсім не хочу нікуди йти. Правда, мене можуть взяти силоміць. Але коли я залишусь сам за замкненими дверима, тоді зникне рука, яка дає мені їжу, гладить мене, чухає попід шию, щоб зробити нам обом приємність. Було, коли я день і ніч лишався сам й почувався тоді зле. Бо не міг вийти. Жодна істота не хоче бути залежною цілковито. Одна річ — вдавати залежність, інша — підкорятись їй.
Коли я був маленьким, то боявся багатьох речей: крику чужих людей, незнайомих запахів, усього, що більше за мене. Це добре, бо страх привчає до обережності. Бувають, звісно, випадки, коли забуваєш про обережність. У зовсім юному віці я шалено прагнув вийти. Мені бракло простору. А звідси було лише два виходи: вікна і двері, за якими існувало таємниче життя, сповнене небезпечних пригод і незнаних втіх. І я вийшов би, якби мене не пильнували. Господарі поводились так, ніби там, за дверима, чигає смерть (смерть для людей — це така мандрівка, з якої не повертаються). Власне, мені нав’язали спосіб життя, бо я його не обирав. Спершу треба пізнати різні способи життя, щоб віддати перевагу якомусь з них. Але одна річ, коли щось нав’язують істоті залежній, а інша-незалежній, як я. Тобто, котові, який швидко росте і керується власними потребами. Залежними істотами я вважаю людських дітей. З нами живе одна людська дитина, дівчинка, до якої часом приходять інші діти, щоб побавитися зі мною і з нею. Їй теж важко підкорятися способу життя, але вона майже переконана, що інакше бути не може, і що колись вона матиме право вийти сама й обрати собі світ до вподоби. Я ж приречений на довічне ув’язнення, ніби покараний за щось!
І все це тому, що ніхто не прагнув пізнати мене, не пробував уявити себе на моєму місці. Це непорозуміння доводило мене раніше до розпачу, і, щоб знайти порятунок, я заглибився в себе, згорнув у клубочок власні бажання, не втрачаючи надії, що вони колись блискавично розпростаються і зроблять вирішальний стрибок. А поки душа дрімала, я не зводив очей з тих істот, які розпоряджалися моїм тілом, намагаючись пізнати їх, бо знання дають величезну перевагу тому, хто їх здобуває. Щоправда, мої господарі дбали про мене, і я почував до них вдячність. Залишаючись на самоті, я спершу сумував, а потім ставав зухвалим: бавився, як мені хотілось, не раз робив і шкоду, розбиваючи щось чи рвучи, бо вважав, що мені дарують цей час, аби якось компенсувати відсутність свободи. Чого варті збитки у порівнянні з моєю радістю?
Якими ж треба бути сліпими, щоб не бачити цього! Незважаючи на покарання, я не почував ні найменшого каяття. Дітей часто змушують до каяття, але я не їхнього роду, тому вдавав, що нічого не розумію. Ми могли би знайти спільну мову, люди і коти, але тепер на це уже немає часу. Настає кінець світу. Ці слова я чую щодня і так собі міркую: Закінчиться цей світ, і почнеться новий, де ми, здається, не будемо разом. У кожному разі, я не побачу там своїх господарів, а вони мене. Хіба це причина боятися кінця світу? Шкода дивитися, як вони сидять штивно і мовчать. Немає світла, замовк телевізор. Мені неприємно сідати до когось на коліна, відчувати дотик спітнілих холодних рук. Здається, з них не можливо вирватися. Ці пальці наче хочуть влізти в тебе, всередину, заховатися там. Вони передають своє збудження, а мені й мого задосить. Я змушений муркотіти, щоб не подряпати когось. Це — нестерпно.
Господар бурмоче, що треба піти до сусідів, але не встає з місця. Мені хочеться побавитися чим-небудь, папірцем чи м’ячиком, бо це допомагає відволіктися. Проте ні господар, ні я не робимо жодного руху.
Світло спалахує, обпікає очі. Люди тішаться, ніби це бозна-яке щастя, ласий шматок чи що. Мені приємно на них дивитися, бо ми одна родина і пов’язані між собою невидимими ниточками почуттів. Іноді мені це вадить: тоді мій настрій безпосередньо залежить від їхнього. Про цей зв’язок кажуть: «Навіть тварина відчуває». Хоча яка я їм тварина? Я — кіт. Це я намагаюся сказати, відколи вперше з’явився у нашій родині. І то їхня провина, якщо досі цього не зрозуміли.
Оскільки я не можу вийти, то мушу розслабитися. Це важко, коли у вухах аж дзвенить від напруження. Їхні очі прикуті до екрана телевізора. У домі навіть не пахне їжею. Усе перебиває огидний запах мокрого. Холодно. Тепер я розумію, що таке «катастрофа». І зроблю все, що мені скажуть, тільки б не лишатися наодинці з нею. Я підкорюся, як ніколи не підкорявся.
— Зберігайте спокій. Уникайте паніки.
Мати дівчинки починає плакати. Дівчинка тихенько сповзає зі стільця, присідає коло мене, з натугою бере на руки.
— Мурчику, не бійся! Я тебе не покину, — шепоче вона, ховаючи лице в мою шерсть.
Я відповідаю їй:
— Так, я знаю. Добре.
Внизу і вгорі шумить вода. Слова, які я кажу, заспокоюють дівчинку, як завжди, коли ми лишалися удвох за зачиненими дверима, самі-самі. Тоді ми добре розуміли одне одного, дихаючи повітрям свободи. І я певний, якби двері були відчинені, ми б вийшли на волю, у цей великий світ. Ми б не боялись навіть того, що можемо не повернутись назад. Коли перед тобою відчинені двері, простір, хочеться йти і йти, дихати на повні груди свіжим повітрям. Ніколи не змирюся з думкою, що не потраплю туди, хоча у тужних голосах моїх братів і сестер бринить марна надія.
Однак зараз я хотів би чогось протилежного, спокійної рівноваги.
