Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

Хоч нас і так ніхто не бачив.

Серце у мене шалено калатало. Ось воно! Наглядачі всі були на одне лице, і цього я не могла би впізнати, хоч невідомо, чи ми з ним зустрінемось.

Цей день мене стомив страшенно. Я пробувала згадувати, але на все падала тінь Вежі. Здавалось, усе довкола палало від моїх зусиль: сад, дім, у якому я жила колись… Я ледь не плакала. Адже мені були потрібні мої спогади. Я пам’ятаю, як ставила на стіл їжу, мила посуд, якого було забагато для мене одної. Зразу ж починала боліти голова, наче від удару. Я прихилилась до стіни і заплакала, адже мене силували згадати, використовували як річ, нічого не пояснюючи.

«Ви плачете? — торкнувся хтось мого плеча. — Може, вам чимось допомогти?»

Я озирнулась. Нікого. Нарешті я збагнула, що ці слова з мого минулого, і втерла сльози. На стіні було мереживо з тонких тріщин, наче павутиння. Вони не були глибокі й нічим не загрожували Вежі. Навіть якби загрожували, я б все одно нікому про це не сказала.

ПОВЕРНЕННЯ БІЛОГО ПТАШКА

Отже, я влетів у відчинене вікно. Повітря пахло бузком, аж перехоплювало і стискало серце. Невідомо, чи я опинився у чиємусь сні, чи це були справді реальні сутінки. Я ж повернувся з Острова, де все це не має значення, та й сутінки — такий час, коли межі реального й нереального перестають існувати. Якби я одразу потрапив у справжній людський світ, то, певно, зазнав би шоку. Такий перехід дуже важкий і болісний.

Я знав, що поверненням з метафізичної пустелі завдячую цьому старому й занедбаному садові та будинку, у якому щойно хтось увімкнув світло. Я влетів у вікно, наче тікав від когось. Жінка, яка сиділа коло печі з книжкою в руках, здригнулась і підняла голову. Вона не могла мене бачити, але відчула присутність іншої істоти.

Я примостився на шафі, зверху якої лежала купа книжок. Від печі йшло лагідне тепло. Хоч я й нагрівся у пустелі на сто років уперед, воно мені не зашкодило. Тут мені нічого не загрожувало, однак я не міг заснути, не роздивившись усе як слід. Молода жінка читала книгу. На плиті грівся чайник. На столі під серветкою лежав нарізаний хліб. За вікном мовчала темрява. Жінка зачинила вікно, затягнула короткі білі занавіски. З того, як вона нетерпляче і щораз частіше позирала на годинник, я зрозумів, що той, кого вона чекає, затримується. Я поринув у сон під тоненький посвист чайника, і був він такий блаженний, солодкий, що міг тривати вічність.

Прокинувся вранці. Жінки не було, лише кілька брудних тарілок лежало в мисці для посуду. Я пошкодував, що не побачив чоловіка цієї жінки. Мені не хотілось нікуди летіти, тож я залишився тут, утішаючись спокоєм і сном. Байдуже, куди я потрапив і в який час. Після Острова спершу погано орієнтуєшся. Це зайвий доказ, що існує безліч різних світів і в сумі вони дають вічність.

ДІАЛОГ ВНОЧІ

— …мені досить. Хай лишається все так, як є. Я не змінилась, і це найголовніше.

— То лише здається, що тебе залишать у спокої. Вони знають, що ти моя дружина.

— Чому ти не подумав про мене?

— Спершу це виглядало цілком невинно: старі друзі, кодекс честі. Ти сама знаєш, що треба доглядати свій сад. Він затуляє те страхіття, яке ми приречені будувати. Я не хочу, щоб наші діти були рабами.

— А може, її збудують до того часу?

— Її ніколи не збудують. Існує один лише вихід: змінити самих себе. Але як це зробити, ніхто не знає. Цього чекають усі, навіть найвищі чиновники. Немає людини, яка б про це не думала. Послух, дисципліна, які ми так ненавидимо, — це і є Вежа. Коли з’явиться інша свідомість, вона зразу ж охопить усіх звиклих до послуху.

— Тепер мусимо працювати чотири дні на тиждень.

— Думаєш, вони не відчують рано чи пізно твоєї ненависті? Зрештою, може, мені вдасться отримати дозвіл і на виїзд. Або втечемо. У мене є друзі, які б нас переховали. Але це не вихід.

— Так.

— Свобода — як вода у пустелі. Вона викликає заздрість у тих, хто нею володіє. Ми не такі, як усі: маємо свій сад, хоч і занедбаний, але чудовий. Зараз його осяває місяць. Коли я йшов до тебе, всюди пахло бузком, а перед вікном літали нетлі й хрущі.

Подібну мить можна розтягнути на ціле життя. Мені байдуже, що зі мною трапиться. У пам’яті завжди знайдуться місця, куди можна повернутись. Ти ніколи не зникнеш, ні дім, ні сад, ні ця ніч. Усе це житиме після мене. Розумієш, настає час, коли спогади стають реальністю…

ТРЕТІЙ ДЕНЬ У БУДИНКУ З САДОМ

Прокинувся від міцного запаху бузку і протягу. Вікна й двері були розчинені навстіж, постіль розкидана, на подушці відбився брудний слід. Усюди валялись зіжмакані папери, книжки. Жінки та її чоловіка не було.

З того, що я не чув, коли тут таке робилося, можна було здогадатись: це лише сон. Дуже неприємний сон.

Невдовзі почав накрапати дощ, і запах бузку став іще міцнішим. Мені бракло свіжого повітря. Незважаючи на простір, у кімнаті стояла задуха, як це буває, коли люди залишають щось погане, що у них в душі, тобто диявола, і йдуть чистими, коли вони не взяли з собою жодної речі: навіть плащі висять у передпокої.

Я так був приспаний тим, що повернувся живий і неушкоджений з пустелі, що не спробував за ці три дні бодай трохи зорієнтуватись, де я опинився. Куди ж мені подітися тепер, коли ідилічний будинок з ідилічним садом виявився ілюзією? Мені ж було тут так добре.

Куди пішли господарі, яка катастрофа зруйнувала їхнє житло?

Я вилетів через вікно. У садку нічого не змінилось. Трава була сивою від роси, пісок на стежці ще не наситився вологою. На вікні колисалась фіранка, прощаючись зі мною.

Треба злетіти високо, щоб побачити, де я. Зразу в очі кинулась потворна сіра будова у формі куба. І тоді я все зрозумів. І дізнався, куди мені слід повертатись.

Серед однакових будинків знайшов саме той. Кватирка на першому поверсі була відчинена. На підвіконні стояла мисочка з водою, а в тарілочці жменька вівса. Я полетів до спальні. Жінка лежала на боці й спала. Я впізнав її, маленьку господиню маленького