Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Я відчуваю, як думки дівчинки плутаються, і вона засинає. Мені приємно, що вона думає про мене. Між котами і людьми — велика різниця. Ми інші, й вони — інші. Світ населений багатьма істотами, що мусять терпіти одна одну, аби жити в злагоді, тобто жити поруч. Якщо мало місця, тісно — це погано. Однак людям чомусь подобається жити в тісноті. Якби тут з’явився інший кіт (це було б жахливо!), я мусив би захищати свою територію зубами, кігтями, битись доти, доки не прожену його. Це закон, який не можна порушити жодному котові. Він — непорушний. Але я ніколи не бачив собі подібних, тільки чув їхній запах, голоси. І як потрапив би сюди інший кіт? Відімкнув би двері? Та чи й захотів би жити тут, де мені й самому тісно? Кіт, що живе з людьми, потрохи втрачає незалежність, мусить підкорятися сильнішому. Усе його єство противиться цьому, хоч він має спокійне сите життя. Були в моєму житті моменти, коли я дерся по стінах, бився об шибки, кричав, плакав. Щось з мене рвалося на волю: не весь я, лише частина, пронизливо болюча, темна. І що ж? Минулося. Наставала тиша, від якої аж дзвеніло у вухах. Я лежав на колінах у дівчинки, як оце зараз, з полегшенням усвідомлюючи, що біль і темрява покинули мене. Куди вони пішли? Не знаю. Мабуть, просочились крізь щілини, як вода, і так само вертались, безпомильно знаходячи мене у величезному домі. Знаючи це, даремно я тулився до господарів, жалівся їм, благав випустити, щоб я міг утекти. Мені пхали ласі шматки, гладили й казали спершу «бідний котику», а потім «коли ти нарешті замовкнеш?!» Отже, єдиним сенсом мого існування залишається: вийти. У снах, вийшовши, я зазнаю небезпек, припадаю до землі, не захищеної стінами, чиїсь брутальні руки тягнуть мене за хвіст, я тікаю… Таким чином, я виходжу хоч уві сні, а це також частина мого життя. Власне, сни зупиняли мене, хоча що може вдіяти проти стін така невеличка істота, як я? Лише терпляче чекати, поки відчиняться двері, й тоді зробити вирішальний стрибок. Або не зробити.
…Не знаю, як, але я потрапляю до чужого сну. Там тісно, тепло і темно. Але дуже голосно: різкі неприємні звуки, хлюпіт води. Мене гойдає. Чую голос дівчинки: «Потерпи ще трохи, тримайся». Щось штовхає мене, тисне, аж спирає дух, я відриваюсь, падаю, куди ж це я падаю?
На підлогу. Випадаю зі сну. Дівчинка спить. Її мати бурмоче до себе:
— Треба щось робити, бо збожеволію. Де ж він? Свічка загасне. Ой, Боже ж ти мій… Треба спати, як спить мала. Якби я могла заснути…
Вона навіть не помічає, що я впав. Я ще думаю, чи не вернутись мені назад, коли двері відчиняються, і заходить господар, а з ним двоє старих: дід та бабуся.
— Розумієш, я зустрів їх у коридорі. Хай побудуть у нас. Через годину почнеться посадка…
— А як ні? — гостро відказує господиня. — Ми самі не маємо що їсти!
— Перестань!
— То ти перестань! Ходиш невідомо де, я переживаю. Свічка догоряє… А ти приводиш ще якихось…
…Коли за старими і мною зачинились двері, я ще почув:
— Зрештою, байдуже! І так усім кінець.
Усе. Я зробив свій вибір. У коридорі було мокро і темно. Я припав до стіни й пожалкував, що вийшов, а назад не міг вернутись. Тому й злякався, бо ніколи не потрапляв у подібну ситуацію.
— Нічого, — сказав старий. — Почекаємо, може, нас ще покличуть. Тримайся за мене: тут слизько.
У замку повернувся ключ.
— Ні, не покличуть. Вона ж не знає, що ми сліпі…
— Зате він знає. Не треба було виходити, я ж тобі казала. Ми не знайдемо дороги назад.
— Я пам’ятаю дорогу. Не зважай: люди дичавіють, коли йдеться про порятунок від смерті. Я гадав, що з ними буде тепліше, сухіше, що про нас не забудуть, коли прийде час сідати на Корабель. Нам же від них нічого не потрібно: ні їжі, ні світла. Тільки б словом перемовитися. Ходімо… Я буду триматися стіни, а ти йди за мною. О, тут хтось є!
— Де?
— Під стіною.
Старий обмацав мене:
— Кіт!
— Господи, котик! Бідненький, звідки він тут взявся?
— Заблукав. Він увесь тремтить. Змерз, бідолаха!
Я муркнув у відповідь. Тремтів я не від холоду, а від страху.
— От ми вже й не самі. Ходімо швидше, погодуємо нашого котика.
— То чийсь кіт. Може, за ним шукають…
— Нічого ти не розумієш, чоловіче! Він тут загине, якщо й ми його не візьмемо. Берімо, та й усе. Ходи, кицюню, до мене…
Я дозволив себе взяти, не опираючись, бо з цих рук мені неважко було б вирватись. До того ж, я намочив лапи. Скільки разів я уявляв собі вихід, але ніколи не думав, що це відбудеться у темряві, вогкості, холоді. Я міг би ще поспати у дівчинки на колінах у власному домі, але щось спонукало мене покинути це місце. Воно недобре для мене. Те, що я дозволив себе взяти на руки немічній сліпій бабусі, зовсім не означає, що я розгубився. Мені подобається робити людям приємність. За це завжди погладять, пригостять чимось смачненьким.
— Чуєш, муркоче? Усе живе хоче ласки…
— Ходімо вже!
Бабуся запхала мене під пальто. Я ще вчепився їй у светр задля зручності, щоб не випасти по дорозі. Ми дійшли до кінця коридору й спустилися по сходах. Усюди дзюркотіла вода.
— Не треба було йти. Не втонули б…
— Хотілося б хоч словом перекинутись.
— Нині кожен тремтить над власним життям. І ось що я тобі скажу: таке завжди буває наприкінці світу.
— Зате ми котика знайшли. Бідна тварина могла б загинути.
— І що ми будемо з ним робити?
— Дамо їсти. Він же, певно, голодний. Бідний, покинутий котик! Пам’ятаєш нашого Міся? Що за розумний був кіт!
— Років із десять минуло.
— Еге ж.
Старий натиснув на клямку, і знову я опинився
