Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

МИНУТИ ПРОБУДЖЕННЯ

Ще снився сон. Я стояла із зв’язаними за спиною руками, і мене били по лиці, спочатку долонями, потім кетягами мокрого бузку. Я добре відчувала гіркий смак квітів і солоний присмак крові. Навіть не пробувала ухилитись. Уві сні я знала, що вчинила щось страшне і недозволене, за яке карають смертю, і, схлипнувши у відчаї, прокинулась…

Сірий ранок, цяпання дощу по шибках. З несправного крана у ванній дзюркотіла вода. Я пробувала підвести і голову, але вона була нестерпно важкою. Треба було встати й відчинити вікно, їдкий запах газу на кухні ледь не звалив мене з ніг. Кран був відкручений. Я не могла його так залишити. Негайно відчинила вікно.

Люди йшли на роботу, прикривши обличчя парасолями. Жодного звуку, тільки кроки і шум дощу. Я дивилась на цю пантоміму, щойно уникнувши смерті, хоч могла вже перебувати десь-інде. Кілька хвилин зіграли свою роль. Я довго отак стояла, доки не змерзла. Кухня мала добре провітритись. У кімнаті я відчула той запах бузку, який мені снився. На підлозі коло вікна, напівзатуленого шторою, лежав оберемок бузку.

«Ти нікому нічим не зобов’язана. Мусиш жити так, ніби Вежі не існує».

«Яне зміг би жити без тебе. Але тепер мені здається, і що ти частка мене самого. Через те ти страждатимеш подвійно».

«Удвох ми сильніші. Я — розум, ти — душа. У нас вони одні на двох. Одна душа на двоє тіл».

«Мене може не стати. Я боюсь тебе залишати».

Тепер я знаю, що зі мною трапилось. Я втратила половину себе. Тебе вбили, правда? Тоді цвів бузок. Тебе тягнули через наш сад і тіло кинули у котлован. А я стала ідіоткою, бо у мене відібрали пам’ять, коли били по голові. Я все ще дивувалася, звідки в мене рубець. Думала, що з дитинства, коли впала з гойдалки.

Разом з тобою зник наш дім. Я не змогла його віднайти, і коли вийшла з лікарні.

У мене не було нічого, але я не знала цього і продовжувала існувати. Хтось милосердний послав мені цей бузок і відкрутив кран, щоб усе скінчилось.

БІЛИЙ ПТАШОК…

не спускав очей з її обличчя. З-під мертвої маски проступали невідомі йому риси, і це поєднання живого і мертвого було жахливим. Він не міг нічим зарадити, допомогти. Жінка навіть не знала про його існування. Їй ніхто не був потрібний. Вона стояла окремо, і довкола неї заніміла порожнеча, якої не міг перелетіти навіть Білий Пташок.

Жінка пішла до кухні, запалила газ, поставила чайник, сіла у крісло. Потім опам’яталась, вимкнула газ, одягнулась у сірий халат, завеликий на неї, запнулась хусткою, взула ґумові чоботи. Пташок кружляв довкола неї, але вона його не бачила і не чула перестороги.

Хотіла замкнути двері, але передумала. Коли йшла до Вежі, її лице знову затягнула маска, але хода була непевна, наче уві сні. Це одразу впадало у вічі.

Жінка зникла всередині велетенської сірої будівлі, яку можна було б вважати закінченою, оскільки верх її губився у вранішньому тумані. Почав падати сніг, але ні Пташок, ні жінка не могли його бачити: Вежа не мала вікон. Сніг не долітав до землі, зависав над зеленою травою.

У Вежі не було вікон, там вічно горіло штучне світло, але не бракло й темних кутків. Жінка спинилась посеред широкого коридору, провела рукою по лиці, знімаючи невидиму павутину. Пташок літав над нею. Був він біліший за світло.

Жінка не мала жодного шансу залишитись непоміченою. Так само й Білий Пташок. Ніхто не гукав її, не зупиняв. Вона піднімалася сходами, як сновида. Коли стало жарко, скинула хустку. Могла підніматись годину, дві, три, якби щось не перепинило їй шлях. Жінка звернула вбік і пішла анфіладою порожніх однакових кімнат, пронизаних отворами дверей. Потім сіла в кутку й прошепотіла:

— Я чогось не зробила, любий? Скажи, чого я не зробила? Мені немає куди йти, я не можу вийти. Усе, що від мене вимагалось, — це знайти третю точку. Ось вона, подавіться нею!

Вона вихопила з кишені ключі й кинула ними об стіну. Утворилась діра.

— Як чудово! — вигукнула жінка. — Ця Вежа паперова. Її можна спалити. Ти мав рацію: Вежа не повинна існувати в нашій свідомості.

Вона вдарила кулаком по іншій стіні, але та виявилась з бетону. Жінка лягла навзнак, заплющила очі й пробурмотіла:

— Ще трохи, і я згадаю твоє лице. Я так давно згадую, бо не розуміла тебе ніколи.

Вона навіть не помітила, як опинилась посеред поля, де-не-де вкритого латками снігу. Не розплющувала очей. На грудях у неї лежав мертвий Білий Пташок. Лишаючи сліди на снігу, прийшло двоє з голеними головами, у довгих чорних пальтах. Один з них повільно вийняв руку з кишені й пронизав кулями і так мертвого Білого Пташка.

Обличчя жінки стало лагідним і беззахисним. Якби не кривава пляма на грудях, виглядало б так, наче вона спить.

Не було насправді ніякої Вежі. Так само, як Білого Пташка, хоч він конче мусить бути.

Хто ж писав цю розповідь? Хто напише її? Хто пише її зараз?

…Сутінки року. Присмерк дня. Осінь. Ілюзія лабіринту.

Точка.

Львів, квітень-жовтень 1995 року

Кіт з потонулого будинку

НЕ САМ

Падав дощ, і я не міг вийти. Чекав, поки усі заснуть: люблю, коли темно, вслухатись у голоси, внюхуватись у запахи ночі. Може, обізветься хтось з мені подібних, і я обізвуся до нього, і ми поділимося своїми тривогами. Я тихо кружлятиму темними кімнатами, розмірковуючи про те, про се, й кожна моя шерстинка всотуватиме нічне буття. Ці кімнати — увесь мій життєвий простір. І ті, до яких я, можливо, не потраплю, де живуть подібні до мене, — також. Зараз я не вийду на балкон, бо ллє дощ. Він падає уже давно. Місяць також не може вийти. Я лише відчуваю його присутність. Він не може вийти на свій балкон і тиняється темними кімнатами. Йому тривожно, як і мені. Ми задихаємося від важкого чужого духу, яким просякають речі довкола нас. Я змушений частіше вмиватися, довго терти лапкою щоки, ніс, вуха, аби якось полегшити собі подих.

Зараз я відчуваю ще сильніше, як місяць намагається мене розгледіти крізь товщу хмар, аж його нетерпіння передається мені. Час від часу стрибаю на підвіконня,