Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий

Мене б дуже знудило, якби в цих помислах побачили нотки християнства. Який із мене в біса християнин? Я не пригадую, коли востаннє молився, зате добре пригадую образ Сократа з діалогів Ксенофонта та Платона. Не відчуваю жодних почуттів ні до свого ближнього, ні до дальнього, мені байдужа їхня доля, попри те, що я в дійсності не бажаю нікому зла, оскільки воно гидке у своїй безкарності. Прагну виробити оптимальну формулу своєю неучасті в жодній людській долі, хоча прекрасно усвідомлюю, що це наївно та неможливо, що існує чимало людей серед рідних і близьких, які розраховують на мене і які хочуть, щоб і я розраховував на них; пронизані релігійним духом стіни знаходили ключі до темних кутків його душі та коли він пізнав себе зрозумів що в історії для нього немає місця немає місця для його примхи та щирого сміху зрозуміти його означало поміняти здорові ноги на ходулі відмовитись від моралі відмовитись від себе посміхнутися мертвій людині.

Ти, мабуть, усе це краще розумієш, бо тебе вже нема і тобі все це краще видно. Я знаю, що ти мене бачиш і бачиш оте жалюгідне павутиння, в якому я безпорадно борсаюся, як приречена мушка.

Все ж таки, людина без любові — це повільна й невпинна атрофія.

Я засихаю, мов вазон, який не підливають, щодня непомітно вмираю, незначними молекулами-порціями, яких, мабуть, неможливо побачити навіть через мікроскопи. Мене навіть не бентежить те, що я надто молодий для таких думок, що вони здатні викликати іронію чи сарказм в інших; не боюся насмішників, бо давно перестав звертати на них увагу, зрештою, насмішники за дивною діалектикою навіть потрібні, бо вони надають сенсу моєму життю через своє жалюгідне заперечення. З роками цих мавпочок ставатиме все більше, як і мого усамітнення. Відчуваю це, і мене зовсім не лякає майбутнє, не лякає мій внутрішній мертвий простір, який щодня розростається, ніби пустеля, що наступає пісками на родючі землі.

Дихати іншим повітрям, бачити інші дерева, блукати іншими вулицями, мешкати в іншому місті, в іншому часі, в іншій епосі. Мати інше тіло та іншу його історію, кохатися з іншими жінками, знайомитися з іншими людьми, бачити інші дерева та інше листя, блукати іншими кварталами й розчинятися в темряві інших провулків. Мовчки і безболісно з усім розпрощатися, що знав раніше, і щоб незнана сила переселила мене в інше місце. Мати інший світ, інакше я здурію. Я навіть би погодився, щоб його населяли інші мавпочки з очима, повними жовчі та зневаги. Свій шлях пройти до завершення. Поглянути в очі невідомому. Зрозуміти: ким стану наприкінці дороги, щоб побачити оголеним скло мого «я», яке розбиватиметься на друзки об свої сумніви… я… йопсель-мопсель, «я» — остання буква в алфавіті.

Набридає думати, і я слухаю традиційну музику Непалу.

Нарешті — після тривалих видзвонювань я натрапляю на Гнатовича. Як завжди, він не приховує радості, між нами виникає жвава розмова. Гнатович як і раніше починає розвивати свої думки, зовсім не чуючи мене, але коли я його делікатно перебиваю, то ніби повертається до реальності нашої телефонної розмови і запрошує до себе. Дорогою до його будинку заходжу в невеликий гастроном і купую дві літри світлого пива. Гнатович багато не п’є, зрештою, алкоголь більше потрібний для підтримки розмови. Він відчиняє, як і раніше, радісним і ніби молодшим, певно, співжиття з молодицею, якій він, як подейкують, пише дисертацію, пробудили в ньому сили. Ми сидимо на кухні, неспішно п’ємо пиво, їмо дрібно порізаний солоний сир і говоримо про майбутні задуми. Гнатович задоволено усміхається, смакуючи напій, каже, що пиво дуже любив Геґель, у нього була якась болячка і лікарі приписали — постійно його дудлити.

— Гарна болячка, — сміюся.

Я запитую, куди поділася частина його бібліотеки, мені і раніше здалося, що книг у нього істотно поменшало, але тепер їх зовсім обмаль. Він відповідає, що роздав людям. Я дивуюся. Гнатович пояснює, що книги заважають йому думати. На полицях залишилося до тридцяти книжок, переважно латинських і середньовічних авторів.

— Навіщо Вам стільки класичних авторів? Їхні ідеї «зняті» та трансформовані в подальших епохах. Мені здається, що сучасній людині їхню інколи схоластичну та раціоналізовану мову сьогодні дуже важко засвоювати.

— Ну, я тут можу подискутувати. Раніше мову навмисне ускладнювали, щоб відгородитися від профанів.

Я не стримався і хихикнув, не погоджуюся, бо раніше не було мас-медіа, які орієнтуються на доступну та стислу подачу і тим самим скочуються до масового отупіння та подібного розуміння культури і всього, що робиться у світі, більше того, в Середні віки писали взагалі не для публікації, а це багато що пояснює. Гнатович мовчки киває і відповідає, що станок Гутенберга позбавив знання статусу «таїни», але її функцію, зокрема за доби раціоналізму, почала виконувати термінологія, потім додає, що саме після винаходу книжкового верстату автор став звичайнісіньким кріпаком, чорноробом, роботу якого було позбавлено «сакрального» значення.

Думка Гнатовича мене не переконує, бо це йде всупереч моєму переконанню, що людині притаманне споконвічне бажання самообманюватися у пізнанні. Я не сперечаюся, бо він знову починає розвивати свої ідеї, розгортати, немов армію під час наступу, широко ілюструючи свої думки прикладами з неоплатоніків; потім дістає із шухляди столу течку, відкриває і показує рукопис. Гортаючи пожовклі сторінки (мабуть, написав цю працю багато років тому), Гнатович по новому колу говорить про сказане, зачитуючи необхідні цитати з рукопису. З виразу його обличчя я розумію, що він знову занурився у царство ідей і втратив почуття реальності. Майже не чую його слів, вірніше, майже не дослухаюся до них. Інколи відзначаю симпатичний хід окремих думок і несподівані умовиводи, однак не надаю цьому великого значення, бо ретельно стежу за його поведінкою, найменшими змінами обличчя, зосередженими очима, які нічого не бачать, крім пожовклих папірців перед собою. Це триває близько години, пиво зморює на сон і я хочу чимшвидше піти. Мабуть, він помічає мої страждання й зупиняється.

Я кажу, що його бібліотеці бракує сучасних авторів, хоча б другої половини XX століття.

— Серед них дуже мало проникливих, здебільшого — іміджмейкери і клоуни, неврівноважені вискочки, самозакохані йолопи.