Зірки Егера - Геза Гардоні

— Їй-богу, він! — Гергей теж був вражений.

— Розповідали ж, нібито панотець Габор повісив його!

— Я теж таке чув.

— А сам піп нічого не казав про нього?

— Ні.

— Ну, тоді я нічого не розумію! — мовив приголомшено Туліпан.

Вони здивовано перезирнулися, ніби чекаючи якогось пояснення. Обидва не знали, що сказати.

Хвилин через п'ять школяр заговорив:

— Скажіть мені щиро, Туліпане, вам не хочеться повернутися до них?

— Ні, не хочеться,— відповів рішуче Туліпан.— Якби я і не був одружений і не мав дітей, то й тоді такого бажання у мене не було б. Ні за які скарби Стамбула. Мій меншенький дуже гарний хлопчик. А старший такий розумний, що перехитрує й головного муфтія. Недавно він запитав мене, чому у коня немає рогів...

— А дідько його знає! — відповів Гергей сміючись.

Більше їм не хотілося розмовляти. Юнак ставав дедалі серйознішим, дивлячись, як безконечними рядами спускалися з гори в долину яничари.

Повітря змішалося з клубами куряви. З усіх боків долинало бряжчання зброї, гамір, іржання коней, гуркіт оркестрів, які один за одним зникали за поворотом, спускаючись в ущелину.

Гергей раптом підвів голову:

— Туліпане, адже ця орда недаремно сюди їде!

— Турки ніколи просто так не рушають у похід.

— Вони збираються захопити Буду!

— Можливо,— відповів Туліпан байдуже.

Школяр, збліднувши, глипнув на нього.

— А що буде, якщо султан помре в дорозі?

— Він не помре.

— Але якщо все-таки...

Туліпан знизав плечима:

— З ним завжди їдуть його сини.

— Виходить, він, як той семиголовий дракон.

— Що ви сказали?

— Як ви гадаєте, скільки часу їм треба, щоб дістатися до Буди?

— Важко сказати.

— А все-таки, як ви гадаєте?

— Якщо почнеться дощ, вони відпочиватимуть два-три дні, а може, й цілий тиждень.

— А якщо дощу не буде?

— Вони можуть зробити тривалий привал, потомившись від спеки.

Школяр схвильовано пробурмотів:

— Тоді я їх випереджу.

— Що ви зволили сказати?

— Якщо вони йдуть на Буду, я мушу або забрати звідти родину Цецеї, або бути з ними поруч у небезпечну годину.

Його слова заглушив грім оркестру. Довга колона яничарів закінчилася, за нею під жовтим стягом рухався ще один загін святково вбраних воїнів у тюрбанах із страусовим пір'ям. З-поміж них особливо виділявся могутній сивоволосий велетень з червоним від спеки обличчям; перед ним несли два червоні бунчуки, і древка цих хвостатих стягів виблискували золотом.

— Це султан! — вирвалось у схвильованого юнака.

— Та ні,— заспокоїв його Туліпан.— Це тільки яничар-ага[22]. А оті пишно вбрані довкола нього — яя-баші.

— Що то ще в біса за яя-баші?

— Яничарські офіцери.

За ними вишикувалася нова шеренга воїнів, виблискуючи алебардами. Поміж ними на сірих скакунах їхали двоє молодих вершників. Обличчя їхні були незворушні.

— Султанові сини,— пояснив Туліпан.— Мохамед і Селім.— І тут-таки додав:— Щоб їх джини занесли![23]

Султанові сини обидва були молоді й смугляві, але зовні зовсім не схожі. Одначе з усього було видно, що вони одної крові.

— Гляньте, он їде Оглу Мохамед!

— Знаменитий паша?

— Так.

Слідом за султановими синами трухикав сивобородий паша з величавим обличчям. На голові в нього білів високий тюрбан. Перед ним несли сім бунчуків.

— Батько Юмурджака,— сказав Туліпан.

— Не може бути!

— Правда. Щойно проїхав ще один його син, Арслан-бей.