Зірки Егера - Геза Гардоні

— Мене?

— Так, вас. Дев'ять років тому один священик у лісі на горі Мечек.

Турок, зачувши слово «священик», широко розкрив очі.

— А де тепер цей священик? Що тобі відомо про нього? Де він живе? — І Юмурджак схопив юнака за плечі.

— А ви щось погане хочете йому зробити? — пробелькотів юнак.

— Та ні,— відповів турок уже лагідніше.— Навпаки, я хотів би подякувати йому за те, що він змилувався наді мною.— І він поклав юнакові руку на плече.— То де ж цей священик?

— А ви хіба йому не віддячили за те? — запитав Гергей.

— Все сталося так раптово,— розвів руками Юмурджак.— Я думав, він жартує.

— То він замість повісити, відпустив вас?

— Так, по-християнськи. Я тоді ще цього не розумів. Згодом я довідався, що християнська віра велить прощати.

— А ви тепер зробили б йому добро?

— Зробив би. Я не люблю залишатися в боргу. І гроші звик повертати, і за добро платити добром.

— Що ж, тоді я вам скажу, що священик зараз тут,— мовив юнак.

— Тут? У таборі?

— Еге ж. Він бранець султана. Його звинувачують у тому, що він підклав міну на мечекській дорозі.

Юмурджак відсахнувся. Очі в нього знерухоміли, як у змії, що готова накинутися на жертву.

— А ти звідки знаєш цього священика?

— Ми живемо з ним по сусідству,— юнак відповів обережно.

— А піп не показував тобі каблучку?

— Може, й показував.

— Турецьку каблучку. На ній півмісяць і зірки.

Юнак замотав головою.

— Можливо, він комусь щось таке й показував, але мені — ні,— сказав він і засунув руку в кишеню.

Юмурджак пошкрябав шию. Довге страусове перо на його ковпаку загойдалося. Турок крутнувся на п'яті і пішов собі.

Вартові по черзі віталися з ним. Далі вже тільки з коливання їхніх списів видно було, де він проходив.

Гергей знову залишився сам. Він сів на траву. Бранцям принесли супу в казані, дали незграбні дерев'яні ложки. Турок, що приніс їжу, стояв поруч, чекаючи, поки невільники поїдять. Коли хтось із них звертався пошепки до сусіда, давав обом добрячого штурхана.

Гергей теж скуштував юшки. То була пісненька бовтанка без жодної жиринки, без солі, звичайна їжа невільників у турецькому таборі. І вранці, і ввечері одне й те ж.

Юнак відклав убік свою ложку і, відвернувшись від казана, ліг на траву. Інші теж закінчували вечеряти. Невдовзі всі міцно спали. Окрім Гергея. У юнака сльози набігали на очі і текли по обличчю.

Місяць уже піднявся на півтора списа від крайнеба й осявав золоті кулі на наметах, кінські хвости бунчуків, вістря списів і гармати.

Повз них кілька разів пройшов довготелесий дозорець, кидаючи на Гергея поглядом.

Хлопця це лякало, і він полегшено зітхнув, коли знову угледів широкоплечого турка-велетня, що наближався до нього.

Турок обирав ротом насіння з соняха, як це роблять звичайно свині. Він не був у караулі, тож міг блукати, де йому заманеться.

— Шатровики геть усе пооббивали,— поскаржився він довготелесому дозорцеві.— Я ледве знайшов один сонях.

— А може, то невірники поховали від нас,— відповів той похмуро.— Бо такий вже народ! Як тільки почує, що турки йдуть, усе прибирають, навіть те, що ще й не дозріло.

Велетень виїв усе насіння, надкусив навіть серцевину соняха, але виплюнув її.

— Тобі не дали поїсти? — запитав його Гергей.

— Поки що ні,— відповів турок.— Спершу годують яничарів. Я ж уперше в такому поході.

— А раніше ти ким був?

— Табунником. Я стеріг табун слонів у Тегерані.

— Як тебе звати?

— Хасан.

Поряд з ними на траві сидів ще один яничар. Він тримав у руці шматок вареного м'яса і їв, зрізаючи його з кістки. Яничар заговорив:

— Ми його просто Хайваном звемо, бо він бидло.

— Чого ж це він бидло? — зацікавився Гергей.

— А тому,— відповів яничар, пожбуривши кістку,— що він коли і спить, то бачить себе яничар-пашею.