Зірки Егера - Геза Гардоні

— Виходить, угорцем бути краще, ніж турком.

— Ще й як. Це тільки дурням не ясно!

Він розгладив свої пишні чорні вуса і хильнув вина з плесканки.

Гергей засунув руку в кишеню і дістав звідти торбинку.

— Ви впізнаєте цю каблучку, Туліпане?

— Ні,— відповів той,— але я бачу, що за неї й коня можна придбати. А оті дрібні камінці — діаманти?

— Так.

— Я чув, що коли довго дивитися на діаманти, то від цього гострішає зір.

— А он той напис ви б змогли прочитати?

— Авжеж. Я ж був яничаром, вчився в яничарській школі.

І він почав читати:

— «Іла массалах ла хакк вел куввет іл а біллах ел алі ел азім». По-угорськи це означає: «Хай збудеться воля аллаха, бо немає більшої правди і сили на світі, крім Всевишнього і всемогутнього аллаха».— Він схвально кивнув головою: — Так воно і є. Якби не воля господня, то чи міг би я стати угорцем.

Обидва замовкли і замислились. Першим заговорив Туліпан:

— От побачите султана і зрозумієте, який то славний чоловік! Його люди одягнені багато, але сам він лише тоді одягається пишно, коли або відбувається якесь свято, або коли приймає гостей. За султаном сунутиме цілий ліс штандартів та бунчуків на золотих древках. А слідом за ними сто сурмачів з ріжками. У кожного ріжок причеплений до плеча золотим ланцюжком. За сурмачами їхатиме двісті литавристів і ще двісті барабанщиків, сотня чинчистів і дударів...

— У султана мають бути міцні барабанні перетинки, раз він витримує цілий день отой гуркіт.

— Так, гримкотіння стоїть жахливе. Воно припиняється лише тоді, коли військо стає на привал. Але такий шум потрібний туркам, особливо під час битви. Без музики турки перестають воювати.

— А хто далі йде за музикантами?

— Так, різні покидьки: танцівники на канаті, фокусники, знахарі, торговці, що вишукують воєнну здобич і продають усілякі дрібнички. Ви побачите і загін водоносів. Колону замикають принаймні п'ятсот верблюдів з бурдюками на спині. Але вода в бурдюках теплувата.

— І все?

— Ні! Позаду всіх тягнеться ще цілий караван — сотня возів з обідраними циганами, а за ними плентаються собаки. Але ці будуть тут лише завтра або післязавтра.

— А далі?

Туліпан знизав плечима.

— Далі летять коршуни.

— Ягнятники?

— Орли, ворони, круки. За військовою раттю по небу суне чорна рать усякого птаства. Вона часом більша, ніж саме військо.

Полуденне сонце припікало. Гергей зняв камзол. Вони знову сперлися ліктями на виступ скелі і, просунувши голови між галуззям, розглядали яничарів, що проходили внизу.

Туліпан багатьох знав по іменах.

— З отим чорномазим ми разом ходили до школи. У нього на грудях рана; від неї лишилася така заглибина, що дитячий кулак влізе. А той, що потом обливається, бачите, і зараз зняв на хвильку тюрбан. У персидську війну він убив не менше сотні людей. На ньому ви не знайдете жодної подряпини, якщо, звичайно, відтоді він ніде не заробив. А он той, миршавий, славиться своїм мистецтвом влучно кидати кинджали. Він і з двадцяти п'яти метрів влучить ворогові у груди. Його звуть Тюпкен. До речі, таких, як він, у турецькому війську чимало. У яничарській школі є зарослий травою вал. Там і вправляються в киданні кинджалів. Декотрі кидають кинджал по дві тисячі разів на день.

— А хто он той сарацин?

— Гляньте, виходить, він ще живий, старий Кешкін? От плавець, так плавець! Бере шаблю в зуби і перепливає найширшу річку.

— Ну, це вміють робити всі угорці.

— Можливо. Але ж він не втомлюється. А гроші він дістане і з дна морського. Одного разу султан розважався на березі Дунаю — кидав у воду золоті монети. Знайшлося чимало бажаючих дістати їх з води, але найбільше монет зумів підняти Кешкін... Людоньки, та це ж старий Кален! Он той велетень з носом, як ріжок. Бачите, який у нього випирає широкий палаш на боку! Його вага двадцять п'ять фунтів! Під час белградської битви він так вгатив якогось угорця по голові, що вона відлетіла разом з кінською. Хоч і угорець, і кінь були в панцирах.

— Ну а угорець тоді зіскочив з коня і підняв свою голову?

— Сам я цього не бачив, але люди розповідали,— винувато сказав Туліпан.

Раптом він відсахнувся.

— Чи не сон це? Юмурджак!

І справді, верхи на низенькому коні по дорозі їхав