Зірки Егера - Геза Гардоні
— А оце хто? — показав султан на священика.
Старого підтримували під руки двоє яничарів. Голова його безсило звисала. Кров скапувала з рота просто на груди. Важко було сказати, чи він непритомний, чи вже помер.
Туліпан глянув на священика.
Один з офіцерів схопив панотця Габора ззаду за волосся і підняв йому голову, щоб Туліпану було видніше.
— Цей проклятий мені незнайомий,— відповів Туліпан.
— А школяр теж не знає його?
Гергей похитав головою.
Султан глипнув на юнака, затим знову звернувся до Туліпана:
— Що це був за вибух?
— Ваша величносте,— відповів Туліпан,— ми ось з цим школярем збирали в лісі гриби. А як почули музику, поспішили сюди. Я, негідний порох твоїх ніг, тільки й чекав того моменту, коли ти проїжджатимеш, щоб крикнути: «Рятуйте мене!»
— Отже, про вибух ти нічого не знаєш?
— Хай мені не зазнати блаженства в раю правовірних, коли я брешу!
— Зніміть з нього кайдани,— наказав султан.— І надіньте їх щеняті на ноги.— Потім він глянув на священика: — А цього пса нехай візьмуть під свій нагляд лікарі. Я хотів би, щоб він признався у всьому скоєному!
Султан знову сів на коня. Сини приєдналися до нього, і в супроводі варти й башів вони поскакали до місця вибуху.
Поки на Гергея надівали кайдани, він бачив, як священика поклали долілиць на землю і поливали йому обличчя й груди водою з бурдюка. Так змивали з нього кров.
Тим часом Гергея закували в кайдани і відвели до гурту бранців. Юнак був блідий, як смерть, і весь тремтів.
За чверть години Туліпан опинився біля нього. Він уже був у синій яничарській одежі, на голові стирчав білий ковпак, ноги були взуті в червоні сап'янці. Розмахуючи кулаками, він люто кричав на Гергея:
— Ось коли ти попався мені в руки, собачий сину!
Туліпан відштовхнув від Гергея яничара, який супроводжував його, і сказав:
— Це мій раб, досі я був його рабом, а тепер буде навпаки... Аллах справедливий і всемогутній!
Яничар кивнув головою і підпустив Туліпана до Гергея.
Юнак пополотнів і втупився в Туліпана. Невже Туліпан справді міг так переродитися?
5Гергей попав у юрбу виснажених, запилюжених дітей-невільників. Вони йшли у супроводі кількох яничарів, позаду гуркотіли вози з гарматами. Одна з гармат була величезна: її ледве тягло п'ятеро пар волів. За возами йшов загін гармашів у червоних коротких кунтушах.
Сонце палило немилосердно, спека мучила і невільників, і військо. Біла пилюка на шляху розпеклася: якийсь восьмирічний хлопчик кожні десять кроків жалібно просив:
— Дайте напитися! Хочу води!
Гергей сумовито сказав Туліпану:
— Дайте йому води.
— Немає,— відповів по-угорськи Туліпан.— Плесканка лишилася на скелі.
— Чуєш, брате, нема води,— мовив Гергей, обернувшись до хлопчика.— Якби мали, дали б. Терпи до вечора.
Гергей то однією, то другою рукою підтримував кайдани на ногах, але робити це ставало дедалі важче. Коли стало смеркати, юнакові здавалося, що він тягне за собою якийсь непомірний тягар.
Маленькі бранці тим часом уже сиділи — хто на гарматах, хто верхи на верблюдах. Їх висадили туди, бо діти вже падали з ніг від утоми.
— Ще далеко до привалу? — запитав Гергей солдата, що йшов праворуч від нього.
— Hi.— відповів той, дуже здивувавшись, що Гергей заговорив турецькою мовою.
Це був кремезний молодий турок-велетень з круглим обличчям. З подертої шкіряної камізельки висувалися голі руки. Ото руки! У когось і стегон таких немає. За поясом стриміли два довгі кинджали. Руків'я одного з них було з оленячого рогу, другого — з жовтої кістки бичачої ноги. Але основною зброєю турка був довгий спис із заржавілим вістрям. Його він тягнув на плечі. Цей турок був із тих солдатів, які воювали виключно заради здобичі. Наказувати йому міг будь-хто, але підкорявся він тільки доти, доки не набив торби добром. Торба у нього була чималенька, правда, не заповнена ще до кінця. Вона теліпалася у нього за спиною.
— Ти турок? — запитав він у Гергея.
— Ні,— гордо відповів юнак.— Я не належу до тих, хто вирушає в походи, щоб грабувати.
Велетень або не зрозумів образливого натяку, або взагалі не виявляв чутливості до подібних речей. Він йшов розміреними, великими кроками.
