Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

Спала я кепсько. Серед ночі прокинулася від страшної порожнечі в грудях, наче звідти вийняли серце. Виникло болісне почуття туги за ранком, а надворі йшов дощ і не квапилось світати.

Господи, помилуй мене… Я дуже рідко молюся, а зараз повторювала цю безперервну молитву. Коли нічого не трапляється, з життям звикаєшся, як із власною кімнатою, де речі лежать в усталеному порядку і між ними існує певна гармонія. А тут мені здавалось, що я втратила будь-яку просторову орієнтацію і не знаю, де в мене вікна, а де двері.

Цілком вичерпана, я заснула. Потім задзвенів будильник. Дощ продовжував падати. Коли дощ починається під вечір, то це надовго. Я не брала з собою парасолі, лише накинула на голову каптур, що весь час падав на очі. Було дуже прикро переходити через купи мокрої глини, щебеню, дроти з бракованих бетонних плит.

На контрольному пункті я вийняла свою картку, і машина вибила на ній ділянку № 256. То було досить далеко. Я налічила шість зупинок, доки не оголосили мою ділянку. Іноді мені доводилося працювати майже надворі, а сьогодні я мала провести кілька годин у лабіринті, де було важко дихати. Правда, з роботою пощастило: відмивати плитку на стінах.

Нас було п’ятеро, і кожна взялася до праці ретельно, хоч поблизу не крутився жоден наглядач. Потім погасло світло. Ми терпляче чекали. Взагалі, це не викликає паніки, бо на будові таке трапляється часто. У кінці коридору з’явилась постать в оранжевій спецівці. Я навмисне байдуже сказала:

— Піду спитаю, де можна взяти води.

Мої сусідки сприйняли це так само байдуже, але я знала, що вони не спускатимуть з мене очей. Неквапно пішла довгим коридором. Раптом чоловік зник. Наша зустріч не могла відбутись при сторонніх, та коли я теж звернула за ріг, то не побачила там нікого. Такий самий коридор, скупо освітлений жовтими лампами. Не знаю, скільки я там простояла, але щось мене не пускало. Нараз я відчула, яку мій мозок проникає хтось чужий: брутально і відчайдушно намацує собі шлях. Зі мною не було ніколи нічого подібного, навіть уві сні чи при великій утомі.

Оте щось почало метушитись, наче потрапило в пастку, застукане мною. Воно не чекало опору. Я була приголомшена вторгненням до моєї свідомості. Що їм потрібно від мене, адже я нічим не відрізняюсь від інших? Можливо, мене з кимось сплутали. 1 я одним порухом звільнилась від чужої присутності. Ступила крок убік, не для того, щоб втекти, а щоб відзначити свободу, і тут перед очима виникло видиво: куточок райського саду, де на галявині, оточеній кущами з великими білими квітами, паслися єдинороги. Не такі сліпучо-білі, як я собі уявляла, їхня шерсть була ледь жовтувата. Я їх бачила ніби згори. Це нагадувало не картину, а радше фільм: вітер колихав траву, єдиноріг підняв голову, насторожено прислухаючись. Потім усе зникло.

…Я стояла у довгому, порожньому коридорі, відчувши великий тягар на душі. Потім вийняла з кишені шматочок крейди і написала на стіні:

Точка В.

УСЕ ЩЕ НА ОСТРОВІ

Я весь час перебуваю у блаженному спокої, серед тепла і світла. Тут я не особистість: немає з ким боротись, нема себе кому протиставляти. Який жахливий світ людей, які вони нещасні! Кожна людська душа тоне і виринає серед безлічі потоків свідомостей, чистих і брудних. Вона не може, як риба, без цього моря. Потрапивши на берег, вона вмирає.

Звісно, Білий Пташок мусить чутися зле в подібній ситуації, як чує себе пір’їнка у вирі. Якби між людьми була духовна єдність, вони б не борсалися і не комплексували. Уся історія людського духу — це ряд безкінечних і марних спроб створити братства. Побудова Вежі — це одна з таких спроб. Ніхто, навіть самі будівничі, не вірить, що це вийде на добре. Чи бачив я хоч одне радісне обличчя серед тих, хто поспішає вранці на будову? Самі лише скам’янілі маски. Хто знає, які нові випробування чекатимуть на мене, коли я повернуся?

Наше блаженство не є абсолютним. Кожен Білий Пташок мусить зцілити свої рани. Серед нас є і ті, кому доводиться виконувати тяжку роботу: полегшувати перехід від життя до смерті. Труднощі полягають у тому, що про смерть ми знаємо ще менше, ніж люди, однак мусимо вселити вмираючому думку про змирення і любов, щоб душа не принесла зла у вільний світ. Є серед нас і такі, що посилають радість у найчорнішу годину. Я ще не доріс до цього, хоч іноді мені вдавалося зробити щось схоже, коли при пробудженні після гарного сну людина ніби воскресала і міняла своє життя.

Існує міф, згідно з яким кожен з нас був колись людиною, багато страждав і очистив свою душу любов’ю, після чого став Білим Пташком. Що ж, у цьому є доля правди, бо ми живемо у світі людей не з примусу, а з любові до них і співчуття, от тільки чому в нас немає пам’яті про наше народження?.. Я зовсім не почуваю себе вічним і древнім, тим, хто вже все пізнав. Чи не для того ми опиняємось на Острові, щоб піднятись на сходинку вище? У нас немає ідолопоклонства, лише бажання краще слугувати людям, які нас потребують: самотнім, нещасливим, хворим, зляканим. Імена наші: Радість, Спокій, Полегшення… Так нас називають люди, не знаючи, як ми виглядаємо…

МИНУТИ ДОЩУ…

Той сад з єдинорогами досі стоїть перед очима. У ньому теж падає дощ, як і в цілому світі. Маю нині вихідний день і можу довго лежати в ліжку, обмірковуючи ту дивну ситуацію, в якій я опинилась.

Минув тиждень, відколи я знайшла точку В. Якщо припустити, що світ існує завдяки сполученню трьох точок, то я маю побачити ще одну точку — С. Тоді всередині Вежі утвориться трикутник — ABC. Більш нічого не можу придумати, тільки з’єднати ці точки. Та й ніхто не придумає чогось іншого. А може, ще існує точка D і тоді варіантів з’єднання буде трохи більше?

Безперечно, мене втягують у якусь небезпечну справу, хоч вона виглядає якось по-дитячому. Зрештою, я можу теж прикинутися дурною і полегшити покарання. Але ж, Господи, я вже й так покарана безпам’ятством, сірим, сумним життям. Якби хтось потребував мене, жива істота із плоті й крові, я б не почувала такого страху, навіть обурення, що стала знаряддям у чиїхось руках і сліпо виконую божевільні накази. Кому вигідно звалювати мені на плечі