Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук
Черевики в Шпака були розшнуровані. Хтось зазирнув і туди. Але я все ж стягнув їх з нього і уважно оглянув, навіть вийнявши устілки. Таки нічого. Хоча це неможливо. Олівець не був тут випадковим. Шпак розумів, що його зараз уб’ють… Він мусив щось занотовувати…
Я підібрав з холодних, але ще не задубілих пальців Шпака бінокль і окинув поглядом панораму Брюхович, які мали свого фризієра, свого поліціянта і свій кіоск «Руху». За ким він міг стежити? Невже за віллою Деккера? Я швидко її виловив серед сосен — червона черепиця і гострокутні шпилі. Вона єдина була оточена соснами з усіх боків і відразу впадала в око, бо була якраз навпроти того місця, з якого стежив Шпак. Інші вілли стояли дещо оддалік. Але, коли я забрав бінокль від очей, вілла зникла. Я знову приклав бінокль і продовжив його повільно пересувати, намагаючись зловити ще якийсь об’єкт, який міг потрапити в поле стеження Шпака. Так і є — далеко внизу, куди спускалася скочня, виднілася довга дерев’яна будівля. Там ніхто не зраджував життя. Мабуть, то лещетарська база, де вони отримують лещата і перевдягаються. Мабуть, він не за нею стежив. Я ще раз зафіксував напрямок до вілли Деккера, поглянув зі смутком на бідного агента і почав спускатися.
2
Каміли в авті не було. Невже без мене пішла шукати віллу?
Орієнтуючись на скочню, я швидким кроком перетнув кілька маленьких вуличок. Маючи лише три адреси, мені вдалося відшукати те, що треба. Вілла, з-за якої виднілися сосни і вершок скочні, містилася на Ялівцевій. До вілли вела бита доріжка, обабіч якої стелилася трава з білими цяточками ромашок. Будинок добряче заріс густими кущами бузку і ясьмину, що вже відцвіли і виглядали не надто привабливо. Під ногами хрумтіли сухі галузки. Я вибіг на ґанок і роззирнувся. Каміли ніде не було.
На стукіт ніхто не озвався. Я вийняв пістолет і шарпнув двері, вони легко відчинилися. Не переступаючи порогу, зачекав і прислухався. Запах крові витав у притухлому застояному повітрі. З глибини будинку долинало чиєсь жалісливе хлипання.
Я тихими кроками дістався вітальні й побачив Камілу. Вона стояла на колінах і молилася, ридаючи. На підлозі лежав молодий ще чоловік. Обличчя було побите на квасне ябко, а всі груди в крові — куля пробила шию.
— Господи…— шепотіла Каміла.— Врятуй його душу…
— Це Деккер? — запитав я.
— Так… Ігнац… Ігнац… Що ж вони з тобою зробили!
Вона спазматично заридала. Цей плач був цілком щирий і мене здивував. Але це був не останній мій подив того дня.
Я підійшов до стіни за спиню убитого і знайшов слід від кулі. Хтось її встиг акуратно виколупати. Луски теж не було.
Каміла підвелася і винувато поглянула на мене.
— Тебе так довго не-е було…— Вона знову захлипала, здригаючись.— Я не знала, що ду-умати… і пішла са-ама… са-ама… шу-укати…
Я пригорнув її, намагаючись заспокоїти. Сльози з неї лили, як з ринви. Я посадив її на канапу в сусідній кімнаті, а сам почав оглядати покої. Все довкола було перекинуте, всі шухляди випотрошені. Цікаво, чи вдалося їм знайти те, що вони шукали?
— Ти хотіла б тут роздивитися? — запитав я Камілу.
— Можливо,— відповіла вона, все ще хлипаючи.— Що вони тут шукали?
Я знав, що вони шукали — фотоплівки, але змовчав. Я підійшов до телефону і підняв слухавку — мені відізвалася тиша. Дроти були перерізані.
Каміла нарешті витерла сльози і, вклякнувши, стала обмацувала низ блакитних штор там, де тканина була підгорнута і прошита, завдяки чому всією шириною штор утворилася довга кишеня, в якій можна багато чого сховати. Плівки теж. Я уважно стежив за нею, щоб не пропустити історичної знахідки, але все марно. Завершивши промацувати штори, Каміла розчаровано підвелася і забігала очима по вітальні.
— А що ти шукаєш? — поцікавився я.
— Якби я знала. Просто згадала, що колись в такому місці ховала цигарки від тата.
Я пройшовся вітальнею, оглядаючи меблі, потім зазирнув до спальні. Тут теж уже все обшукали.
— Ой! — скрикнула Каміла з-за моїх плечей.
— Що таке? — не зрозумів я.
— Там… на коминку…
Я поглянув, куди вона показала рукою. На коминковій поличці з мармуру в рамці під склом була її світлина.
— Дивно,— сказав я.— Ви жили як киця з песиком, а він твою світлину у спальні тримав?
— Я теж здивована. От її я і заберу.
— Не забереш,— сказав я.— Сюди приїде поліція і все обшукає. Всі речі повинні залишатися на місці.
— Але я не хочу, щоб вони оглядали моє фото!
І вона, не звертаючи на мене уваги, підбігла й вихопила рамку з каміна. Я спробував вирвати її у неї з рук, рамка впала і скло розбилося.
— Що ти наробив! — зойкнула вона.
Я підняв рамку, витягнув світлину і віддав їй.
— Добре. Забирай.
Потім зачекав, коли вона вийде, бо в рамці я намацав ще щось. Під світлиною була не одна картонка, а дві. Вони тісно прилягали до країв рамки. Я підважив їх ножиком і вийняв. Між ними містилися негативи, порізані на смуги завдовжки з картонку. Я сховав їх до кишені.
У вітальні бушувала Каміла — з завзяттям відривала лиштви між стінами і підлогою.
— Гадаєш, він там сховав скарби? — поцікавився я.
— Скарб ні, але, може, мої листи.
— На дідька вони тобі?
— Не хочу, щоб сторонні читали.
— Нам пора. Нічого вже тут не знайдеш. Ті, що його вбили, все вже перешукали. Ходімо. Нема нам що тут робити.
Однак вона не слухала мене. Знадвору долинула жалобна духова музика. Я підійшов до вікна. Головною вулицею плуганилася похоронна процесія. Попереду несли хоругви і державні прапори, за ними повільно сунув чорний катафалк, запряжений чвіркою вороних, що ступали повагом, наче на параді. На козлах сидів візник у чорному фраку і чорному циліндрі. Коли майже вся процесія прокрокувала повз вікна, від її хвоста від’єдналося четверо чоловіків і рушили в напрямку Деккерової вілли, зазираючи до карти. Я притьма підбіг до вхідних дверей і перекрутив замок. Потім вхопив Камілу за руку і силоміць потягнув на задвірок, куди вели двері з кухні. Вона спочатку виривалася, але врешті скорилася, коли я пояснив, у чому річ. За садом був невеликий паркан, ми легко його подолали і забігли до лісу. Далі ми добиралися до авта так, аби нас не видно було ні з вулиці, ні з вілли.
— Хто то був? — питала вона.
— Не уявляю. Але зустрічатися з ними не маю жодного бажання.
За кілька хвилин ми виїхали на Голоско. То була одна з тих дільниць, яку лише дев’ять років тому приєднали до міста, але не до великоміської цивілізації. Тут ще залишалися газові ліхтарі, будки з папіросами, в яких торгували інваліди війни, і подекуди панувало запустіння. Тут ніколи не було відомо, чи будиночок на Коритній[62] не має, часом, виходу на Циганівку, яка окремими подвір’ями єдналося з Фіялковою. Такі місцини полюбляли люди з-під темної зірки, бо там можна легко заховатися і легко втекти, помітивши з вікна поліцію.
Я зупинився біля крамниці колоніяльних товарів пана
