Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Звідки вам про це відомо?

— Є свої люди в «Жоржі».

— А як ви будете знати, знайшли чи не знайшли?

— Ха-ха…— він задоволено хихикнув.— У мене є дехто і в штабі Конарського. А зрештою, він і сам повинен сюди завітати. Що ж… Забава якраз повинна початися. Ходімо на діл.

Внизу вже накрили столи. Огрядна дружина Кисіля в бордовій приталеній сукні давала останні вказівки.

— Щось я Росі не бачу. Де вона? — запитав Кисіль.

— Не натішиться новою сукнею,— відповіла жінка, окинувши мене холодним поглядом. Тестьова з неї, мабуть, не дар Господній.

— Які ви чарівні! — почувся деренчливий голос Мольтке, і я побачив Ірму, що саме входила до зали у чорній оксамитовій сукні з діамантовою брошкою. Вона нагородила німця вдячною усмішкою і підійшла до мене.

— Де ти пропала? — запитав я.

— Хіба тобі тета не сказала?

— Сказала. Але я не повірив.

— Ну й дарма. Мене справді розболілася голова.

— Вже не болить?

— Полежала і перейшло. А зараз хочу випити.

Ми пішли до довжелезного столу, біля якого зібралися гості. Несподівано я наштовхнувся на Конарського. Він кивнув мені, даючи знак, що хоче перебалакати.

— Вибач,— сказав я Ірмі, вона невдоволено знизала плечима.

Ми з шефом контррозвідки відійшов набік, де не було людей.

— Я так розумію,— промовив Конарський,— що ви Деккера не знайшли.

— Ні. А я так розумію, що ви вже знаєте, чому його всі шукають.

Він поглянув на мене здивовано:

— Он як! Хочете мене заінтригувати?

— Ні. Хочу поділитися з вами інформацією, але на­взамін.

— І що вам вдалося з’ясувати?

— Що Деккер збирав відомості про військові об’єкти.

— Так. Це і нам відомо. Що ще?

— Що мав їх передати Мольтке. Але не знаю, чи пе­редав.

— Не передав.

— Отже, ви нічого не знайшли.

Він зблиснув очима:

— Ви про що?

— Про готель «Жорж».

— Звідки ви…— Він знервовано роззирнувся.

— Не переживайте. Ми ж союзники. Якщо мені вдас­ться знайти світлини, я передам їх вам. Коса могли вбити совєти за відмову продовжувати їхню аферу з євреями. Одного разу він підслухав розмову Зяблова з послом Єлісєєвим. На запитання «Що з нашими жидами?» консул відповів: «Все в порядку. Вони вже в нас». Хоча вони повинні були бути в Палестині.

— Кому про це розповів Кос?

— Одній особі, яку ви завтра зможете допитати особисто. Однак його могли вбити і з метою грабунку, бо він мав валізу, набиту золотом і валютою. Але вона зникла. А тепер розкажіть, що ви знаєте про Ірму і баронесу.

— Баронеса? — Конарський розсміявся.— Вона така ж баронеса, як я китайський мандарин. Перестаріла шпигунка — ось хто вона. Але її послугами ще інколи користуються. Вона має вишукані манери і цілком вдало грає роль баронеси.

— Мені сказали, що її дівоче прізвище Шулєнбурґ і вона рідня відомого дипломата Вернера фон дер Шулєнбурґа. А сама вийшла заміж за барона фон Крюденера. Недавно овдовіла.

— Тут є лише одна правда. Вона справді в дівоцтві Шулєнбурґ, але не родичка дипломата, а просто однофамілиця. Далі, покійний Крюденер бароном не був і приставки «фон» не заслужив. У Німеччині ця дама не до­зволяє собі називатися баронесою. Лише тут. Що ж до Ірми Краузе, то вона давно нас цікавить. Вона пройшла бойовий вишкіл в нацистських таборах, володіє зброєю. Має відзнаки від самого Адольфа. Одне слово, це фахова шпигунка.

— Приблизно щось таке я й уявляв собі. Тобто вони пов’язані з Деккером?

— Так.

— Ви їх не рухаєте?

— Поки що вони не помічені ні в чому протизаконному. Ну, хіба що в зваблюванні одного відомого репортера.

Я усміхнувся.

— Інколи корисно вдавати звабленого.

— Надто не захоплюйтесь. Невідомо, з якою метою вони з вами заприязнилися.

— Баронеса хоче купити віллу в Брюховичах. Просила мене підшукати об’єкт.

— Віллу? Та вона й сторожової будки не купить. Їй виділяють кошти на те, щоб вона програвала якусь невелику суму в казино і вела теревені з потрібними людьми. Ви потрібні їм для чогось іншого. Можливо, сподіваються, що виведете їх на слід Деккера.

— Не розумію одного. Якщо Деккер збирав матеріяли для Рейху, то чому не передав їх Мольтке? Чому не заніс їх до німецького консуляту?Або міг би довіритися комусь зі своєї організації.

— Так, якщо він мав на меті справді передати їх Рейху. А він міг вирішити заробити на них. Ви не відкидаєте такої ситуації?

— Так… маєте рацію. Про цей його намір могли довідатися і тепер розшукують з метою вбивства.

В цей момент Мольтке почав промовляти. Всі присутні присунулися ближче. Підійшли й ми. Мольтке дякував і говорив банальні речі. Добре, що недовго. А після цього всі заметушилися біля столів, накладаючи на тарелі вгощення.

І тут з’явилася Рося в розкішній сукні з червоного шовку з чорними квітами і глибоким вирізом на спині. Вона підійшла до мене і прошепотіла:

— І як тобі?

— Фантастично! — промовив я.— Не знав я, що для того, аби вдягнути сукню, треба цілих дві години.

— Як мало ти знаєш про дамські витребеньки! А льоки накрутити? — труснула вона голівкою.— А напацька­тися? А… гаразд, продовжувати не буду.— Тут її примружений погляд упав на Ірму, і вона буркнула: — О, це вона?

Я нічого не відповів. Рося надулася і відійшла. Натомість наблизилась Ірма з двома келихами.

— Це тобі,— простягла мені один.— Що у тебе за секрети з Конарським?

— Все той же маніяк. Але, на жаль, ми ані на крок не наблизились.

— Що робиш цієї ночі?

Я спочатку хотів щось ляпнути, мовляв, буду зайнятий, але, можливо, це нагода ще щось від неї довідатися, тому відповів, що все від неї залежить. Рося в цей час не зводила з нас очей, і я відверто шарівся.

— Якщо так,— сказала Ірма,— то нам нема тут що далі робити. Моє авто чекає на вулиці. Хто ця дівчина, що витріщилася на нас?

— Ти її не знаєш? Донька Кисіля.

— О! В тебе з нею роман?

— Ні.

— Але ви знайомі.— Вона дивилась мені в очі. Я кивнув.— Чому ти до неї не підійдеш?

Вона, вочевидь, провокувала мене. А мені під цим пильним Росиним поглядом якось не випадало покидати казино водночас із Ірмою.

— Гаразд,— сказав я.— Підійду до неї, а ти мене чекай в автівці.

— Хитрун… Тільки недовго.

— Ні.— Я наблизився до Росі й сказав: — Це не те, що ти думаєш.

— Звідки тобі знати, що я думаю?

— Вона в моєму розслідуванні відіграє важливу ролю. Вона пов’язана з Деккером. Я мушу витягнути з неї все, що вона знає.

— І куди ти з нею поволочишся? — запитала вона, див­лячись кудись убік.

— До ресторації. Це буде наша прощальна вечеря,— молов я нісенітниці.

— А після ресторації? — промовила вона похмурим тоном, і далі не підводячи на мене очей.

— Я піду спати. Я вже й так ледь тримаюся на ногах. Зате завтра тебе і твого тата чекатиме сенсація.

— Умгу,— буркнула вона недовірливо.

— Побачиш.

— Умгу.

— Добраніч, зозулько. Не гнівайся.

— Умгу.

— Па.

— Умгу.

2

Я йшов з розбитим серцем. Звісно, що не поїхали ми з Ірмою до жодної ресторації, а взяли в «Ґранді» дві пляшки іспанського вина і поїхали до мене. Забава виглядала таким чином: спочатку ми випили першу пляшку вина і пірнули