Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Що ви маєте на увазі? — запитав Обух.

— Маю на увазі реформу львівської поліції по війні. Вона лише погіршила стан справ, бо за Австрії всі функціонери поліції, від найвищих до найнижчих, були зв’язані зі Львовом. А тепер людей, які щойно встигли ознайомитися зі специфічними умовами терену своєї праці, перекидають не лише з міста до міста, а й з одного воєводства до другого. Хоча злочинний світ Львова має свою неповторну специфіку. На відміну від поліціянтів, прибулих сюди з різних кінців Польщі, австрійські поліцейські знали цілий Львів. А разом з тим і цілий Львів знав їх. Звісно, це утруднювало роботу в деяких випадках, але також мало більше добрих сторін, ніж поганих. Наприклад у всіх рестораціях, каварнях, нічних кнайпах поліція мала конфідентів. Були ними кельнери, шатнярі, кухарі. Вранці, коли поліціянт приходив до офісу, то заставав на своєму столі докладну доповідь з минулої ночі, де перераховано не тільки кримінальні випадки, але й на перший погляд не варті уваги події з життя вишуканого Львова. Поліція знала, що пан X зафундував панові Y дві пляшки шампана, що пан Z програв значну суму в карти, а пані Z була в той час із паном W в «сепаратці». Важко уявити собі, як часто завдяки саме докладному знайомству із цими дрібними людськими таємничками вдавалося поліції впасти на слід якоїсь фінансової афери або, що важливіше, притлумити її ще в зародку.

— Цікаво,— погодився комісар.— Але якщо йдеться про непоправних злочинців, очевидно, тактика була інша?

— Так. Злочинний світ мусив мати до поліції шану. І мав її. Незважаючи на конституційні права, бувало не раз, що ми тримали підозрюваних по кільканадцять днів під арештом, і ніхто з цього приводу не зчиняв ґвалту. Бо майже завжди з’ясовувалося, що поліція мала цілковиту рацію в таких діях. Навіть тоді, коли з запобіжною метою перетримували когось, кому формально нічого не могли поки що закинути. Важливу роль для нас відігравали конфіденти. Річ у тім, що, на відміну від детективних романів, насправді рідко коли траплялося, щоб на слід злочинця натрапляли завдяки чиїйсь геніяльності чи дедуктивному методу Шерльока Голмса. У майже всіх історіях, безліч яких я вислухав від колег, початковою літерою поліцейського ABC був найчастіше конфідент. Конфідентів давня львівська поліція мала у всіх колах і сферах суспільства. У політичних справах ними були державні чиновники, прагнучи зробити кар’єру, і поважні громадяни, які помагали чи то задля особистої вигоди, чи задля ідеї. Офіційно ніхто, поза директором поліції, про них нічого не знав. Але кожен з нас без жодної дедукції здогадувався, з якою метою пан професор X чи пан радник Y відвідують директора поліції в його кабінеті чи зустрічаються з ним на каві у переддень зустрічі директора з цісарським намісником, яка відбувалася регулярно щотижня.

— Я читав, як завдяки конфідентам було викрито сховок небезпечного бандита Бялоня[65], а також схоплено «короля зламувачів» Васіньського[66],— втрутився я.— А чи не бувало, що конфіденти вас зраджували, працюючи водночас для обох сторін?

— Бувало й таке. Бажаючи відвернути увагу поліції від планованого грабунку, конфідент подавав неправдиві відомості про злочин в іншій частині міста. І коли вся поліція за його повідомленням шукала злочинців на Клепарові, грабунок відбувався на Левандівці. Конфіденти в нас поділялися на політичних і кримінальних. Політичних оплачував директор поліції зі своїх таємних фондів. Кримінальні не отримували жодної оплати і не були підлеглими всієї поліції, а лише окремих комісарів, інспекторів або агентів. Кожен з нас мав «свою людину», яка працювала лише для нього. Тому агенти, часто змагаючись за премії, ревно стерегли свої виняткові права до конфіденційних доносів. Незважаючи на цю конкуренцію, будь-який конфідент тішився підтримкою всієї поліції. Ця підтримка й ставала його єдиною платою, адже тоді дивилися крізь пальці на його вчинки, дозволяючи часом навіть монополію на те чи інше джерело заборонених доходів. Конфіденти, більшість яких вже не раз побували за ґратами, мали, правда, і деякі обмеження: мусили час від часу мельдуватися в поліції і не могли після дев’ятої вечора без дозволу виходити з дому. Але, незважаючи на опіку поліції, вони часто бували гіршими від злочинців, яких мали вистежувати. Нічого дивного, зрештою, бо й були то переважно злочинці, які від інших відрізнялися лише тим, що зраджували своїх товаришів і видавали їх в руки поліції. На злодійському балаку називають їх «капусями». Тому траплялося часом, що конфідент сам був злочинцем, якого за його ж допомогою розшукували. Пригадую вбивство капрала поліції Коньчака, яке в дев’ятдесятих роках струснуло цілим Львовом.

— Ану-ну, пане Герман,— пожвавився комісар.— Розкажіть нам.

— Ну що ж… Ця історія заслуговує на сенсаційну назву «Смертельний перстень». Одного дня повідомляють мені, що капрала Коньчака засікли майже на смерть його ж власною шаблею. Я кидаюся негайно до лікарні. Лежить непритомний. Але завдяки зусиллям лікарів вдалося його на хвилину отямити. Він розповів, що виконував службу на Місіонерській площі, де щоп’ятниці відбувається великий ярмарок, на якому славні куликівські шевці продавали свої вироби. Кишеньковий злодій, вкравши в жінки пулярес[67] і тікаючи від капрала, сховався між ятками. Коли Коньчак його догнав, зграя злодіїв оточила капрала так званим «смертельним перснем», а один з них висмикнув йому шаблю і рубонув капрала по голові. Коньчак встиг порахувати, що «перстень» складався з одинадцяти людей. Зрештою, це підтвердили також куликівські шевці. Капрал помер. Вбивцю змогли затримати. Інші втекли. Але що вбивця не хотів видати спільників, знаючи, що й так його повісять, а розпізнати їх могли тільки шевці, я вирішив почекати до наступної п’ятниці. Того дня сорок поліцейських оточило Місіонерську площу, перекривши всі вулички і брами, а я прийшов туди в супроводі двох агентів. Відразу зчинився переполох. Кілька десятків типів, що мали нечисту совість, пробувало втекти. Усіх їх було затримано. Всього біля вісімдесяти. Серед них мусили бути, на мою думку, і всі члени «персня». Я зібрав шевців і наказав усім заарештованим кілька разів перед ними продефілювати. Шевці, які боялися помсти з боку злодіїв, повинні були дати мені непомітний знак, щойно хтось із них пройде перед ними. Я отримав цих умовних сигналів аж двадцять. Отже, тих двадцять я затримав, а решту відпустив. Але двадцять — то забагато, бо я потребував десять. Вбивця вже сидів у криміналі. Я забрав їх усіх на поліцію і там у присутності шевців пропустив через сито ще кілька разів. Врешті лишилося дев’ять. Тепер бракувало одного. За описом шевців, то мав бути високий чоловік в куртці з верблюжої шкіри і в чорному кашкеті. Довелося звернутися за допомогою до конфідента. Випадок хотів, що саме одного з моїх найкращих конфідентів, який постійно займався контрабандою спирту через міську рогатку, якраз було схоплено й арештовано. Я наказав привести його до мене і обіцяв йому, що, коли мені знайде останнього члена «смертельного персня», я віддам в нагороду конфіскований спирт і пущу його вільно.