Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

— Знайомтеся,— сказав Зяблов.— Торговий аташе Алєк­сєй Воронін.

Грубас простягнув мені пухку анемічну руку і промовив:

— Я читав ваші репортажі. Чому б вам їх не видати окремою книжкою?

— Я думав над цим.

— Думали? А ми могли б і помогти.— Він вискалив кінські зуби, пронизуючи мене поглядом фахового чекіста.

Я не відповів нічого.

— Марко обіцяє завтра результат,— сказав Зяблов Вороніну.

— Чудово,— похитав головою той.— А можна конкретніше?

— Ні. Тут уже вибачайте. Надто багато людей його шукають. Мусимо бути обережні. Хоча я так досі й не почув правди, чому його шукаєте ви.

— Хіба я не сказав? — здивувався Зяблов.— Я не хочу, щоб його спіткала доля Коса. Що не так?

— Не так те, що ви не скидаєтеся на людину, яка буде перейматися долею німця, з яким у вас не надто ділові стосунки. А, я б сказав, навіть неприязні.

— На що ви натякаєте?

— На гроші, які він приховав від вас.

Він забігав сполоханими очима.

— Хто вам таке розповів?

— На те я і нічний репортер, щоб рознюхувати у всіх можливих напрямках. Отже, справжня причина — гроші.

Зяблов зам’явся.

— Ну-у…

— І не тільки гроші,— тиснув я далі.

Зяблов пожував губами щось невимовлене і сказав:

— У нього є дещо таке, що мене цікавить.

— Плівки,— випалив я навгад.

Він здригнувся і перезирнувся з Вороніним. І лише завдяки тому, що був уже захмелений, видав себе своєю мімікою. Мій здогад потрапив у ціль. Він був здивований і губився в здогадах: що відомо мені? Врешті зважився:

— Ви вже щось знаєте?

Я скорчив якомога загадковішу міну.

— Щось знаю.

— То чому не розкриєте карти? Я ж вам заплатив. Ось дам вам ще.

Цього разу він вийняв гроші з кишені маринарки і простягнув мені двісті золотих.

— Пєтя, припини! — буркнув Воронін.

Але віцеконсул відмахнувся від нього і таки тицьнув мені ті гроші в руку. Я взяв.

— Льоша,— звернувся він до Вороніна.— Нам ніколи торгуватися. У нас мало часу.

— Пане віцеконсул, як я вже казав, не вас одного цікавить Деккер,— промовив я.— І я не певен, що всіх цікавить одне й те ж. Це було б доволі дивно. Але так є. Його активно шукають. І ваша підозра, що він може скінчити так само, як Альберт Кос, не безпідставна. Не лише ви зацікавлені в тому, щоб отримати щось, що для вас має велику вагу. Що на тих плівках?

Я, вирішивши його добити, поки він в такому стані, взяв його під руку і поволік в глибину залу. Там ми сіли за столик. Грубас від нас не відстав і вмостився поруч. Я мовчав і дивився на Зяблова, а він боровся сам із ­собою.

— Ну? — тиснув я далі.

— Досить! — буркнув Воронін.— Так… Це плівки, а може, й фотографії.

— І що на них?

— Є підозра, що там зображені військові об’єкти на теренах Західної України і Білорусі,— відповів він.— Ви ж розумієте, яка ситуація. На носі війна. Гітлер може не зупинитися.

— А вам що до того? Сталін з Гітлером в дружбі. Совєти відправляють німцям бензин, вчать їхніх летунів у себе. Які проблеми?

— Це все дуже хитке,— сказав Зяблов.— Невідомо, що в голові у Гітлера. Ми повинні бути насторожі. Деккер — німецький шпигун. Він збирав дані про розташування військових баз, таборів, казарм, складів зброї, заводів, летовищ…

— Звідки вам це відомо?

— Мольтке… Він приїхав, щоб зустрітися з ним.

— Аж так! Сам колишній посол їде зустрітися зі шпигуном? Хіба у Деккера не було тут спільників?

— Були і є. Бо ж він не сам збирав усі ті відомості. Ви ж розумієте… У Львові, як і у всій Польщі, діє розгалужена мережа німецьких шпигунів. Фактично всі консуляти під це задіяні.

— Як і совєтські.

— Ну-ну, не перебільшуйте,— встряв Воронін.

— Та чому це перебільшення? Це нормальна річ. Отже, Деккер зібрав певні дані. Чому він не міг їх передати кур’єром? До чого тут Мольтке?

— Кур’єр, проходячи перевірку на кордоні, міг попастися,— пояснив Зяблов.— Зараз усіх на кордоні дуже ретельно перевіряють. Але це не стосується дипломата. Мольтке не довіряє нікому. Тому присутній особисто. І він все ще намагається налагодити німецько-польські стосунки, тому прагне перехопити ті плівки. Та, мабуть, не встигне. В неділю він мусить вернутися до Берліна.

— Навіщо вам ті плівки?

— По-перше, ми не хочемо, щоб вони потрапили в руки Мольтке чи кого іншого з німецького боку. А нам вони теж згодяться. Якщо знайдете Деккера живого чи мертвого — це одне. А якщо знайдете плівки чи фотографії, я вам виплачу ще тисячу золотих.

Воронін вийняв пачку «Біломорканалу», вставив папіросу в мундштук, запалив і сказав тихо, але виразно:

— Хотів би вас попередити не грати з нами в подвійні ігри. З того, що я почув, можна зробити висновок, що не ми одні пропонували вам певні суми. Все, що знайдете, повинно опинитися в наших руках. І ні в чиїх більше. Вам зрозуміло?

Я усміхнувся.

— Звучить як погроза.

— Це поки що не погроза, а констатація факту,— проказав він сухо.

Я кивнув і відійшов. Ірма так і не з’явилася. Баронеса вже крутилася біля столу з рулеткою і приглядалася до гри. Я підійшов до неї, вона усміхнулася:

— Як мило вас тут побачити!

— Навзаєм. Та щось я не бачу Ірми.

— О, вона скоро буде. У неї розболілась голова, й вона вирішила відпочити. Але обіцяла обов’язково приїхати.

Підійшов кельнер і повідомив, що нагорі мене чекає Кисіль. Я піднявся і потрапив у більярдну залу. Там нікого, окрім Кисіля, не було. Він сидів у плетеному кріслі, перед ним на столику стояла пляшка вина, велика коробка чоколядових цукерок і кілька келихів. Кисіль на моє привітання кивнув головою і запропонував сісти біля нього.

— Отже, в Деккеровій хаті вам не вдалося нічого цікавого знайти? — запитав, наливаючи мені вино.

— Ні. Але завтра я зможу вам повідомити дещо сенсаційне.

Він пожвавився.

— Справді? Щось таке, чого я не підозрюю?

— Власне. Але не хочу забігати вперед. А поки що розповім те, що вдалося довідатися. Може бути дві версії загибелі Арнольда Коса. Перша — це відмова надалі займатися темними справами, пов’язаними з еміграцією євреїв до Палестини. Після того як він довідався, що євреї кудись зникають. Але можливо, що вбито його було з метою грабунку. Валіза з коштовностями, яку він демонстрував Камілі, пропала. А ось Деккер виявився ­німецьким шпигуном, який збирав військові відомості на терені Галичини і мав намір передати їх Мольтке.

— Але не передав?

— Цього я не знаю. Знаю лише, що Мольтке цікавився в Зяблова, як знайти Деккера. Зяблов натомість зацікавлений в тому, щоб перехопити ті плівки. Тобто в будинку Деккера ми все ж таки знайшли дещо цікаве. Адже обгортки фотоплівок навели мене на думку, що Деккер робив якісь знимки. І коли я прямо про це сказав Зяблову, він признався, за чим насправді полює.

— Що за гроші вам сьогодні заплатив Зяблов?

— Гонорар. За пошуки Деккера. А ще він сподівається, що я знайду плівки.

— І?..— Кисіль насторожився і поглянув на мене грізними очима.— Передасте йому?

— Такі його сподівання. Але ні — не передам. Світлини чи плівки я передам шефові контррозвідки.

Кисіль полегшено зітхнув.

— Не хотілося б у вас розчаруватися.— Він поглянув на годинник.— Зараз в номері Мольтке щось шукають агенти Конарського. Якщо