Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук
— Знаєш, я не люблю, коли з мене роблять дурня.
— Ти про що? — запитала вона невинним тоном.
— Я про твою тету, баронесу.
— Ах, ти про це? Господи, ну хоче цьоця, щоб її називали баронесою… Я ж не могла при ній тобі сказати, що вона бреше.
— А звідки вона бере гроші на казино?
Тут Ірма вирішила, що якраз пора перехилити ще по келиху. Відтак поглянула на мене і запитала:
— Признайся: ти нишпорив за нами.
— Ні. Принаймні не спеціяльно. Але сорока на хвості принесла дещо. Ти співпрацювала з Деккером?
Вона вискочила з ліжка у всій своїй неповторній красі, стріпнула волоссям і сказала:
— До чого ти оце все ведеш? Я його ледве знала. Колись влізла в той Німецький народний союз. І що тепер? Ти його шукаєш?
— Його всі шукають.
Вона гмикнула і пішла до лазнички. Я провів захопленим поглядом її гаряче тіло. Повернулася вона відверто надута. Залізла в ліжко і сказала холодно:
— Подай мені келих.
Я подав і сказав примирливо:
— Ти дарма нервуєш. Але мені не подобається, коли мені не договорюють.
— Що ти хочеш знати? — таким самим зимним тоном.
— Чим ти тут займаєшся? Навіщо ти вигадала, що працювала в казино у Сопоті?
— О, ти й до цього докопався? Я це сказала, між іншим, коли ми тільки познайомилися. Я ще про тебе мало що знала. Ну і ляпнула перше, що спало на думку. Хоча я стільки часу там провела, що могла б і працювати.
— І… чим ти займалася?
— Думаю, ти й так уже знаєш. До чого цей цирк?
— Я знаю, що ти співпрацювала з Розенберґом. Відбувала вишкіл. Але мене цікавить, яка твоя роль тут і зараз. Яке твоє завдання?
— Так конче хочеш знати?
— Хочу.
— Гаразд… Я й так тобі збиралася розповісти. З певною метою. Але спершу скажи мені: чим для тебе є Польща — доброю матір’ю чи лихою мачухою?
— Що за дивне питання!
— Чому дивне? Ти ж не поляк, а українець. Я знаю про пацифікацію, про концтабір у Березі Картузькій, про Бандеру і Коновальця. Я багато чого знаю. Тому й питаю…
Я відчув, що можу на цій струні зіграти, адже вона чекає від мене відповіді, яка не тільки її задовольнить, а, можливо, стимулюватиме мій вербунок. Бо інакше навіщо мене про таке питати? І я відповів:
— Маєш рацію. Польща ніколи не була для українців доброю матір’ю, хоча, щоправда, не влаштовувала Голодомору і фізичного знищення інтелігенції та господарників, як Росія.
— Тоді ми з тобою по один бік барикад.
— А вже є барикади? — усміхнувся я.
— Велика війна не за горами. Потрібно визначитися, з ким ти — з поляками чи з німцями. Можливо, якраз Німеччина стала б для вас доброю матір’ю.
Тут я її упіймав за язик:
— Недавно ти переконувала, що війни не буде. Щось змінилося?
— Я тоді розмовляла з чужою для мене людиною. Зараз я розмовляю з однодумцем. То як? Ти з нами?
— Знаєш, найкраще було б, щоб Україна сама стала доброю матір’ю для свого народу. Але якщо Німеччина простягне нам дружню руку, я тільки за.
— Ну й чудово. Чому б тобі не вступити в нашу організацію?
— Куди саме? В Німецький союз?
— Ні… Thule gesellschaft[56] — Товариство Туле, яке очолюють Альфред Розенберґ, Рудольф Гесс, Ґоттфрід Федер, Дітріх Екхарт, Міхель Франк, Антон Дрекслер і Генріх Йост.
— Це туди, де панує сувора дисципліна і підпорядкування своєму маленькому фюрерові?
— Тобі це не загрожує. А коли я була молодша, мені це навіть подобалося. Захоплювало. Казали їхати в Сопот, знайомитися з кимось і слухати чужі теревені. Я їхала, слухала, записувала.
— І хто був твоїм маленьким фюрером?
— Вибач, що спочатку збрехала… Це був Деккер.
— Чому він ховається?
— Я сама хотіла б довідатися.
— Туле — це шпигунська організація?
— Передусім окультна. Але й шпигунська. Її представники у Львові готують плацдарм для німецьких військ.
— Серед тих представників і твоя тета?
— Вона мені не тета.
— Ще одна брехня.
— Так, я оплутана брехнею з ніг до голови. Але хочу перед тобою виплутатися. Не хочу більше тебе обманювати. Коли війна закінчиться, я почну нове життя. Без усіх цих таємниць, шпигунства, закулісся… нове життя. І, якщо можна, з тобою. В мене є значні кошти. Ми можемо виїхати куди-небудь. Але для цього ще треба багато зробити задля перемоги Рейху. І визволення твоєї України.
— Отже, ти щира німецька патріотка.
— Ні. Я австрійка. Але це не суттєво. Ідеали Рейху — мої ідеали.
Вона притулилася теплими пружними персами до моєї голої спини і обняла за шию.
— Що ти хочеш, щоб я зробив?
— Я повідомлю тобі, коли ми зберемося, і познайомлю з нашими. Тобі доведеться присягнути. І ми разом будемо працювати задля нашої спільної перемоги. Ти не проти?
— Ні, я не проти. Якщо це справді поважна організація.
— Це дуже поважна організація. І не бідна. Тобі виділять кошти. Великі.
— Навіщо?
— Треба створити осередки українських патріотів у різних повітах. У тебе є надійні люди?
— Є,— брехав я.
— Ось вони повинні знайти відповідальних осіб, які отримають інструкції про те, що повинні робити, коли почнеться війна.
— Коли сітка агентів розшириться, обов’язково виявиться якась слабка ланка.
— Нічого страшного. Часу обмаль. Все почнеться дуже швидко. Що ти скажеш про Обуха? Адже він теж українець?
— Так. Ми разом були на фронті.
— На якому?
— Протибільшовицькому.
— Прекрасно. Поляки вас зрадили. Згодом перебалакай і з ним. Нам такі люди потрібні. А тепер іди до мене…
Розділ десятий
26 серпня 1939 року, субота
1
Уранці я знову її не застав біля себе. В голові було порожньо, але я намагався згадати, що мені наговорила Ірма, однак в пам’яті залишилися лише пошматовані фрази, які не ліпилися в цілісний текст. Після тієї цікавезної розмови ми допили вино, якого, вочевидь, мені було вже забагато, доволі ліниво покохалися, і я заснув як убитий. Але коли я виліз з ліжка і хлюпнув зимної води собі в обличчя, переді мною постала уся яскрава картина мого вербування. Невже це все відбувалося зі мною? Вона справді щиро вірить, що мене можна так легко переманити на інший бік? Формальні підстави начебто є — я не поляк і нічим не зобов’язаний Речі Посполитій. Скоріше Чехословаччині, яка мені дала освіту. Але Рейх мене теж не манить. Ще якби я не прочитав «Майн Кампф», може б, якісь ілюзії і тліли, але давно вже ні.
Я поглянув на годинник — пів на дев’яту. Мабуть, варто зателефонувати Камілі і домовитися про поїздку до Брюхович. На мій подив, слухавка не лежала на ріжках, а безвільно звисала. Дивно. Чи не Ірма, йдучи, її зняла? Телефонувати не могла, бо я б почув. То навіщо вона це зробила? Щоб дзвінки не потривожили мого сну? Та щойно я поклав слухавку на місце, як за хвилину пролунав дзвінок від Обуха.
— Що за чортівня! — лаявся він.— До тебе неможливо додзвонитися. На світанку до нашого чергового зателефонував Шпак і просив передати, що чекає тебе на скочні в Брюховичах.
— На скочні? Гадаєш, він досі там?
— Він там був усю ніч. Сказав, що
