Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук
— Чудово,— сказав я.— Щось обов’язково придбаю. Але зараз попрошу телефон.
— А-а, прошу-прошу, для вас, пане редактор, усе, що забагнете.
Я набрав номер Обуха.
— Ромку… Шпака вбили. Лежить на скочні.
— Що? Шляк! Ще цього мені не вистачало! Як його було вбито?
— Ножем. Але слухай… в нього під язиком я знайшов хімічний олівчик. Він недарма його заховав. Тому ви там уважно все збадайте. Десь він щось мусив занотувати. Хоча вбивці його перетрусили з ніг до голови
— Добре. А ти де?
— Вертаю, власне, до Львова. Телефоную від пана Губського
— О, то слухай — прихопи мені «Місячну ніч».
— Що? Яку?
Я вже й забув про ті цукерки, які раніше купував у цій крамничці, але пан Губський нагадав:
— То цукерки. Маю, маю… Вже йду шукати.
— Гаразд,— сказав я.— Є в нього. Але то ще не все.
— А що ще, до холєри мами?
— Деккера застрелили. Я знайшов його віллу — вулиця Ялівцева, 8. Перед смертю його катували.
— Ку-у-урва! О-о, то треба негайно сповістити Конарського.
— Стривай. Бо і це ще не все.
— Що? Ще один труп?
— Ні. Але я знайшов те, що вони шукали.
— Що саме? — Я кашлянув. Він здогадався: — Негативи? Сиди там! Нікуди не їдь. Зброю маєш? Вже біжу до Конарського, і їдемо до тебе.
— Боже, боже,— хитав головою крамар.— Шо ся робе на цім світі, га? — Але, помітивши моє знервування, сказав: — Не буду вам набридати, бо гадаю, то все й так в газеті буде. Ось ваші цукерки. Ви теж пуделочко візьмете? Бо бачу, в автівці чекає на вас краля.
— Так. Зараз до Брюхович буде їхати поліція. Я мушу їх тут зачекати. Зробіть нам кави.
— Зараз, зараз, одну хвильку.
Я закликав Камілу.
— Мусимо зачекати на поліцію. А тим часом вип’ємо кави. А це тобі,— вручив я їй цукерки.
Вона спочатку зраділа, але вмить напружилася.
— Стривай! Але я не готова ще бачитися з поліцією. Для неї я мертва.
— Гадаю, тобі вже без потреби ховатися. Твоє життя було загрожене лише через Деккера, якого всі шукали. Тепер ти можеш повернутися до батька.
— О господи… Це для нього і для Росі буде неабиякий шок… та й для мене.
Ми сіли за столик. Крамар приніс нам каву і сказав:
— Є дуже добрий італійський шампан, цейлонська гербата і свіженькі дактилі[63].
— Чудово,— відказав я.— Заїду до вас днями.
— Слухай,— торкнулася мене рукою Каміла.— Може, не сьогодні…
Голос її тремтів.
— Що не сьогодні? — не зрозумів я.
— Не сьогодні я воскресну. Мушу все це в собі перетравити, заспокоїтися. Мене всю ще тіпає.
— Від тіпання є добрі ліки. Пане Губський, а налийте нам по келишку коньяку.
— З того, як та сьлічна панна ся нервує,— сказав крамар,— то тре вам налити подвійну порцію. Зараз, вже несу.
Я поглянув на Камілу — була бліда й кусала губи. Коньяк вона перехилила одним духом і твердо сказала:
— Сховай мене. Ми вже завтра… завтра… завтра я все зроблю, як скажеш.
— Пане Губський,— звернувся я до крамаря.— Чи могла б ця панна пересидіти у вас десь там на задвірках? Бо поліція зараз почне засипати її питаннями.
— А чо нє? Прошу за мною, ласкава панно. Прошу сюди.
Я прибрав зі столика одне горнятко і келишок, сховав під лядою і став чекати.
Незабаром почулося ревіння моторів. Я допив коньяк, прихопив пуделко з цукерками і вийшов на вулицю, з одного авта висунулася голова Обуха:
— А ходи-но до нас!
В автівці я побачив ще Конарського й інспектора. Я сів до них, поклав цукерки біля Обуха, а він вдав, що не помітив. Тоді я слухняно повторив усе те, що вже оповів Обуху, а відтак простягнув їм конверт з негативами.
— Як ви знайшли віллу? — відразу взяв бика за роги Конарський.
Я мусив брехати.
— Вдалося знайти підказку. В хаті Деккера. Тій, що на Східній.
— Ви проникли до його хати? — вирячив очі інспектор.— Хто ви такий? Комісар поліції? Інспектор? Шерльок Голмс?
— Зачекайте,— зупинив його Конарський.— Якщо ви там побували і не знайшли її, то це ваша проблема. А він знайшов.
— І що це було? — ледь не трясся від гніву інспектор.
Треба було якось викручуватися. Якщо вони робили там обшук, то мали б зазирнути і до смітника, але якщо не побачили пуделочок від «Кодака», то не зазирнули, а відтак для них зосталося таємницею, з якої нагоди на Деккера оголошені лови.
— То був пожмаканий папірчик — квитанція за світло з адресою. Я знайшов її в смітнику,— сказав я, не сумніваючись у своєму здогаді, що туди вони не зазирали.
— Що? В смітнику? — обурився інспектор.— Це неможливо! Ми його перетрусили. Він з нас кепкує!
— Якщо ви його перетрусили,— спокійно промовив я,— то мусили натрапити ще й на пуделочки від «Кодака», які б підказали вам, що саме ховав Деккер і за чим усі полювали.
— Ви бачили ті пуделочки? — запитав Конарський в інспектора.
Той не знав, що казати, і лише бурмотів:
— То неможливо! Радомський… я йому голову відірву.
— А ви? — запитав шеф контррозвідки в Обуха.— Ви бачили?
— А мене там не було,— спокійно відказав Роман.— Мені доручили займатися маніяком.
— Отже, обшукував помешкання капрал Радомський,— підсумував Конарський.— Так, пане інспектор?
Той набурмосено кивнув і сказав:
— Їх там троє було. Я приїхав під кінець. Вони прозвітували, що перетрусили геть усе.
— Ну гаразд, зі своїми спецами ви самі розберетеся. Ми їдемо. Ви з нами? — звернувся до мене.
— Ні, дякую. Забагато вражень. Ось олівець, якого знайшов у Шпака.
Коли їхні авта зникли за закрутом, я покликав Камілу. Вона нарешті заспокоїлася. Я розрахувався з крамарем, і ми поїхали.
Дорогою я запитав:
— Ти після Деккерового зникнення бувала в його хаті?
— На Східній? Ні. Чого мені там бувати?
— Там ще залишалися твої речі.
— То й що? Вони мені без потреби. Старі манелі.— Раптом насторожилась.— А ти звідки знаєш? Ти був там?
— Був одного вечора.
— І що?
— Якась жінка теж намагалася там побувати, але я її сполохав. Вона притьма вискочила і замкнула мене на ключ. Мусив через вікно вилазити.
— Ти думаєш, що то була я?
— Я нічого не думаю. Але хочу туди зайти ще раз.
— В тебе є ключ?
— Є.
— Тобі дала Рося? — запитала вона ображеним тоном. Я кивнув.— Я так і думала.
Я завернув на Східну з Замарстинівської, заглушив мотор і запитав:
— Зайдеш зі мною?
— Ні. З мене досить.
Я вийшов з авта, вибіг на ґанок і вставив ключ у двері, але він натрапив на перепону. З тамтого боку вже був ключ. Я постукав. За хвилю двері відчинила висока жінка років під сорок в темно-синьому жакеті і такій же спідниці, яка тісно облягала її могутні стегна. Русяве волосся було зібране на потилиці на ґудз, великі чорні очі пронизували мене непривітним поглядом, а вузькі вуста з-під орлиного носа озвалися деренчливим голосом:
— Ви до кого?
— До Деккера,— сказав я.
— Його нема.
— Де ж він?
— Сама хотіла б довідатися. Ви хто?
— Я приватний детектив.
— О! — не приховала вона здивування.— Я повинна була й сама здогадатися… І що ви хочете?
