Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Анатолій Дністровий
Згадую слова Юри, що в мене гіпертрофоване ставлення до їжі. Мабуть, він не знає, що це через постійне відчуття голоду, вірніше — через недостатнє харчування. Їжа стає реальною лише в акті поїдання як одного зі способів подальшого фізичного утвердження. Я їм — отже я існую.
Коли через ностальгію не можу читати, мовчки курю, годинами сидячи на балконі; на мене навіть почали звертати увагу люди, які йдуть унизу з тролейбусної зупинки до гастроному. Деяких із них я навіть упізнаю, особливо стареньких бабусь, які курсують під моїм вікном, ніби сторожові корвети, протягом дня по кілька разів.
Одна з них, яка крива на праву ногу і має звичку через кожних двадцять метрів зупинятися для відпочинку, тримаючи в одній руці палицю, а в іншій торбину з продуктами, деколи оглядає все навколо й любить кинути око й на поверхи будинку. Наші очі за цих кілька місяців зустрічалися разів десять. Вона на мить завмирає. Мені здасться, що в старої замість очей неприємні щілини, залиті сивою, каламутною слиззю. Я дивлюся в них, ніби скорботний метафізик у застояні води тихого плеса, і мені хочеться знати, що вона про мене думає, адже це, мабуть, кумедно часто бачити людину, яка нічого не робить, лише сидить на балконі. Коли мені врешті набридає, заходжу до кімнати й лягаю.
На мене несподівано може найти господарська заклопотаність і я візьмуся прибирати, спершу на кухні, вигрібаючи купу сміття, яке висипається з наповненого відерця, миючи брудний посуд, потім у кімнатах, витираючи пилюку, повзаю на колінах, протираючи мокрою ганчіркою підлогу. В кімнаті одразу свіжіє (це нагадує рідну домівку, коли матір робила «генеральне прибирання»). У такі дні може несподівано обізватися телефон. Я дивитимуся на нього, як на предмет, від якого можна очікувати на несподіванку чи небезпеку, кілька секунд розмірковуватиму брати чи не брати слухавку. Телефон не замовкає. Це мене не на жарт занепокоїть, бо коли в час довгої самотності, з якою не розлучаюся ні вдень, ні вночі, ні на роботі — в колі колег на кафедрі чи навіть будучи в аудиторії на лекції перед сотнею студентів, — отже, коли за час такої самотності озивається телефон, то від цього ніколи не може бути легше, оскільки турбують із певної причини і кажуть жахливі слова «терміново», «обов’язково», «постарайтесь», які виривають мене з тихої самоти.
Не поспішаючи, візьму слухавку. Тупувате хихикання доцента Пампушки, він його давно виробив і використовує за будь-яких обставин за спілкування, чи знаходячись перед студентами, лякаючи їх екзаменом, чи пропонуючи їм цілою групою купити до його «опеля» зимові колеса, зима ж знаєте, хи-хи, буде морозяна, а дорога слизька, чи на кафедрі, розповідаючи чергову похабщину про своїх знайомих.
— Статтю? — перепитаю невдоволено, аби відбити в нього бажання довго патякати, бо він любить, «зависнути», — яку статтю?
Він мені нагадує.
— Пригадую, до ювілейного збірника? Гаразд, неодмінно подам.
Це навіть мене зацікавлює. Як же я міг забути про статтю?
День промайнув швидко.
І раптом справді озивається телефон.
Знову: Пампушка.
Знає, що я не сплю — бо сова. І він сова. Знає, що я о такій порі я читаю. Знає і навмисне телефонує. Після того, як його приспічило несподівано розлучитися (кафедра була шокована) зі своєю несповна розуму галасливою дружиною, котра на вечірках мала настирливу звичку без перестану молоти язиком всілякі дурниці, у нього виробилася погана звичка — турбувати мене серед ночі.
Пампушка сприймає мене запанібрата, хоча підозрює, що я не переношу його дерев’яні, фамільярні жарти, не сприймаю його ганебні й ниці прикольчики, які стосуються жінок. Цим він видає свої жлобські комплекси; я признатися також хвилююся у товаристві жінок бо в мене завжди виникає враження що котрась із них обов’язково буде до мене клеїтися хоча деколи я звичайно не проти але ж чекає бляха робота треба закінчити книгу про українських гностиків а може не треба її закінчувати потім почати іншу або не починати а ще купу всіляких дрібних зобов’язань писанина направо і наліво статей есе доповідей тому й поводжуся незґрабно і кумедно як хлопчисько а кожне зазіхання на мій вільний час з боку приятелів та інших людей сприймаю як тортури; життя коротке, треба встигати жити й працювати.
Пампушка регоче, у слухавці дике тріскотіння, поруч із його голосом — дівочий сміх, який то зникає, віддаляючись, то знову наближається. Не розумію, що йому від мене треба, оскільки він готовий у дупель, ледве вимовляє слова, проте — дещо чую виразно: він запрошує приїхати до нього, с-старий заочниці з та-акими ногами, ноги з горла п-по-чинаються. Про його походеньки вже давно відомо на кафедрі, одного разу я навіть просив його менше це афішувати, бо колись може зашкодити, але він витріщився на мене, як на недоумка, по-дружньому штовхнув, малий, тобі сподобається, тільки скажи і я все організую. Я, звичайно, ніколи не був надто заклопотаним моралістом і завжди пробачав йому «малий», і до таких речей ставився спокійно, безпристрасно, проте відчуваю внутрішній опір і навіть відразу, бо все це подасться ніби аґресивно, прямолінійно й примітивно, в цьому нема відчуття авантюри й розваги, таємниці чи пікантного натяку; це звичайнісіньке жлобство — от, я — який молодець — натягнув студентку; після цієї розмови з Пампушкою не можу зімкнути очей, сон ніби цурається мене.
Крім того, подібні речі Пампушка сприймав як перемогу в своєму сумнівному утвердженні, ніби долав неприступну скелясту вершину, на яку не всі здатні видряпатися, і це йому давало підстави натхненно розповідати про свої подвиги у присутності тих, хто цього не здійснював або сприймав це як диковину. Найприкріше те,
