Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Зустрілися, як було домовлено зучора, пізно ввечері, але вже не втрьох, а всім старшим та знакомитішим товариством у канцелярії на раду-ралець. Крім Туровця і Суховія, Сірко застав там Панька Пилипчату, Івана Щербину, Олексу Шкуро, Івана Курила та Івана Ждана-Рога, здивувавшись, що не було Іванця Брюха, до якого він мав претензії, бо той якось підозріло випустив зі своїх рук Бекташ-мурзу в Слобожанщині. Не було чомусь і Васюри Варениці, як баглося Сіркові, і, потоптавшись у порозі та привітавшись із присутніми, він присів на лавку у самому куті столу.
Розмови, як зрозумів небаром Сірко, велися уже чимало часу, але торкалися суто кошових інтересів: викупу ясирннків-ординців, вибраковування коней на пастрому, виділення коштів на придбання кожухів і повстянок-взувців для нетяг, полагодження інвентаря, збруї, возів, виготовлення стріл і луків, вилиття куль і ядер, осмолення чайок і галер, будівлі бекетів на помежжях — на Інгулі та Інгульці, в Посамар'ї та на Муравському шляху. Сірко зауважив слушність пропоз наказного Сацька, який характеризував «опанування Кошем Муравського і Кучманського шляхів як засіб не лише стати на путі орди за ясирами, а й пов'язати Гетьманщину із волостями та Слобожанщину із Січчю»...
Зауважив Сірко у подальших розмовах і те, що Юрія ніхто зі старших та знакомитіших не вважає гетьманом, не гудячи, але й не згадуючи його ім'я. І те особливо зачіпало Сірка, як підпомічника Єврахового в минулому, хоч про те було лише делікатно згадано Іваном Курилом.
В рішенці ради-ральця було проголошено, що «Січ і надалі стоятиме на сторожі краю від орди, буде звільняти при можності ясирників, приймати біглих, розширювати і обекечувати гардами запорозькі терени, слідкувати і належно реагувати на підступи круля, царя і хана, думати про переобрання і кошового, і гетьмана для спаю всієї Гетьманщини в один кулак».
По рішенцеві відбулася довільна розмова про всячину в Гетьманщині і в світі. Започав її, як втямив Сірко, за попередньою домовленістю наказний Туровець, мабуть, у зв'язку з близькими виборами кошового і гетьмана, спитавши Сірка про стосунки із Собеським і польським двором. Та всіх більше цікавила Сіркова розмова із Шереметєвим в останньому поході.
— Думаємо ми про сказане тобі, добродію отамане, боярином і не можемо того певне і одностайно втямити,— шанобливо запросив Сірка до розмови писар.— З чого, як ти думаєш, у нього, бранця, була аж отакою пиха перед тобою, вирішенцем його долі? Згадую недавно сказані мені слова архієпископом нашим Балабаном: «Московія — ще й досі справжній монгольський санджак, який увібрав у себе, перейнявши за століття неволі, і натуру, і беглербейські обряди та звичаї колишніх своїх сюзеренів». А ти як гадаєш?
— Мабуть, устами архієпископа глаголить істина, але своєї думки я, товариство зацне, про те не маю,— не знав Сірко, як вийти із становища.— Ви, гадаю, думайте тепер з товариством про весну і ті клопоти, які з нею неминуче прибудуть і в Січ, і в Гетьманщину, а Шереметька говорив зі мною не своїм голосом, а царським і воєводським. І ляхи, і московити трактують про замирення в одночассі зі свеями, то неминуче по тому зітнуться обоямо між собою, пішовши таким робом здвобіч на нас усіма потугами. Думайте, як нам не стати гральною картою в їхніх брудних колодах! Як уберегти свій люд від ясирів, нищень та викітчин, як і від винищення усього краю. Розуму чільного нам бракує, товариство, кміту, і тями не маємо, брак нам єдності, то не знати, чим все це скінчиться,— пікся Сірко тими питаннями.
— Дасть Бог день, дасть і хліб на вирішення насущні! — докинув по загальній мовчанці Іван Щербина.— Не порушать же вони Віденське перемир'я, як порушили Поляновське,— мав він свої міркування, зглянувшись із Туровцем.
— Не скажи, Щербино,— не змовчав Олекса Шкуро,— з ними все може бути, коли ото Шереметєв отак себе поводить, не цінуючи свого спасіння.
— Як уже було, то було,— докинув, смокчучи люльку, Туровець.— Москва, чувати, Якима Сомка лівобічним гетьманом утвердити мітить по розділові нас навпіл.
— А так, Сомка,— підхопив Ріг-Ждан,— коли із Безпалим, Богуном, Силкою і Цюцюрою в неї вийшов пшик. Адже як краще Євраха-нетягу і схимця розірвати із старшиною, як не призначенням його дядька Сомка проти волі небожа-гетьмана? І це ж при визнаному царем гетьманові! А ви кажете: не порушить Віденського трактату! Неминуче порушить, неодмінно порушить — і квит!
— Б'ють навідліг по всіх і по всьому,— обізвався Панько Пилипчата,— по Цюцюрі, щоб, їм служачи, старанніше домагався гетьманства, по шляхетному Сомкові, щоб не настановляв свого небожа Юрія, по Юрасеві, геть не визнаючи його, щоб старанніше шанувався, слухався і приєднувався за батьківським трактатом до царя, бо в противному разі на його місце у них є вже аж два домагальники! Ото мерзотство! Ото пройдисвітство! — аж п'ястука стис Пилипчата.— Заплутують людину, як павук жертву в павутиння.
— А так, ніякі домови, ніякі трактати з царем, як і з крулем, неможливі,— вигукнув Суховій у гніві.— Хіба ж не мали ми вже прикладів у полемі з ними та сув'язі? Єдине збавлення для нас — хан, кажу вам, як казав! Чи, коли хочете, сам султан,— закивав головою переконано.
Змовкнувши, сиділи і смоктали люльки, кожний поринувши у своє. Майже не говорили й потім, як кухарі принесли їжу і питво. Вечеряли ніби нехотя,
