Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Козаки говорили в путі про оконення сіром, про сагайдаки, стріли та інші обладунки. Хтось запевняв, що за викуплених ординців можна буде придбати одяг і для походів, і для сіром-безкомонців, а Сірко подумки розривався між хворим батьком і пораненими синами, між похороном побратима Артема і чутками, що гетьман Юрій лишився в Брацлаві, бо у Ведмедівці об'явив себе гетьманом Чигиринщини Степан Опара, а від Юрія відколовся шуряк — обозний Павло Тетеря і грозиться з допомогою круля перебрати собі булаву і клейноди.

Про Опару, ніби нацькованого ханом Мухаммед-Гіреєм, роздумував Сірко, плетуть нісенітницю, а ось чутка про Тетерю-Моржковського, мабуть, достовірна, бо ж при Юрії він та оті схимники-порадці фактично управляли реґіментом. Чи Тетері за цих умов, що склалися, важко і зовсім заволодіти клейнодами, коли все більше люду кляне Юрієвого батька за злуку з царем, а Польща посіла постоями усю Гетьманщину? Опара — абищиця, але затія царя призначити наказним Сомка, як і круля — Тетерю, а хана — Опару, говорить про старання поділити Гетьманщину, і бахвальства мордирці-воєводи Шереметєва, виходить, не просто хизування.

Єдиною розрадою і полегшею йому були розмови із Васюрою Вареницею в замешкливій путі до Січі.

— Я, ватаже, не бачу іншого шляху для нашого спасіння від розколу, як лиш повний розрив із ляхами, заміну гетьмана на когось іншого, більш вартого, і підтримку твоєї затії про виділення окремішньої Запорозької держави на чолі із Січчю як святої недоторканності,— обрадував він Сірка схожедумством.

Повторив те Сіркові, хоч і в іншому ключі, уже в Коші, врятований його загонами ясирник, а дотепер зіньківський сотник Петро Суховій, що не побажав лишатися на спалених ордою печищах Зінькова і попросився в Запороги.

— Я гадаю, ватаже, так,— розмірковував він.— Хто для нашого сполеченства найменш небезпечний тепер? Звісно, Орда! Отож Богдан-покійник мав рехт, і ми його мусили б наслідувати, спаявшись із ханом і на ляхів, і на московитів за єдність всієї русинської землі, а твою Запорозьку державу хто ж осудить при лихові, що може статися?..

В Коші Сірка і його загони зустрів не кошовий, а наказний, бо Іван Іваненко-Beличко перебрався на зиму для спочину у свою паланку. Тим наказним був Сацько Туровець, чоловік літній, калікуватий на ногу, але «вельми іскусний в науце», бо в Турово-Піншині та Берестейщині був екзархом і настоятелем після Острозького колегіуму, а потім святим отцем, спершу у війську Кричевського і Небаби, а пізніше — у Гаркуші.

Оскільки писар Гнат Стасик напередодні прибуття Сіркових загонів після чималої болісті попрощався зі світом, то на прохання Сірка Туровець згодився призначити зіньківського сотника Петра Суховія наказним скрибом-писарем Коша.

Нічого сказати, відвів Сірко душу в розмовах із Суховієм, згадавши і Київ, і подорожування до Чигирина, і трапунки в путі, і Павлюка, Скидана та всіх тодішніх чільців, тепер давно покійників-небіжчиків. Кілька днів на прохання наказного Туровця Сірко із ним та Суховієм складали люстрації на полонених ординців, проказували листи в Ханщину про викупи та розміщували по сотнях приведених ясирників, що не побажали лишатися на своїх, спалених ордою обійстях і осілках.

Перед самим Водохрещем у канцелярію Коша вступили два недавні стрільці Шереметєва, які попросилися ще в засідці на Січ, і, підштовхуючи один другого, стали в порозі кланятись старшинам та просити дозволу на розмову.

— Ми, того... дізналися, що ти, головний отамане, тут і що наш отаман, ось цей Сірко, теж тут, у Приказі, то... кажуть козаки, що у вас все можна говорити і оскаржувати, ось ми й вирішили...— розвів він руками.

— Ось ми й вирішили,— виручив перший другого,— оскаржити тобі, головний отамане, що отаман Сірко...— вклонився він ще раз і потяг замешкливо шапку з голови,— відпустив без викупу царського кнура Шереметька, а це неподобство! — не знав, що говорити далі.

Туровець якийсь час дивився на прийшлих мовчки, потім перевів погляд на Сірка і врешті порадив йому об'яснитися із скаржниками.

— Я дійсно, козаки, відпустив отого, як кажете, кнура, та ще й із рундою-охороною і без викупу, але ж покій у нас такий козацький із прадідів — відпускати будь-кого з ясирників, коли звільняємо його. Ми, козаки, аманатів не затримуємо, як і втікачів не віддаємо їхнім здирцям, хто б вони не були,— усміхнувся про себе Сірко.

— Ви, може, не відаєте,— зглянувся здивованим поглядом перший стрілець із другим,— не відаєте, кажу, що і Шереметько, і батько його, як і покійний дядько,— хижі звірі, палочники і лупіжці, здирці й обирані, прохири і антихристи. Вони — томителі й отравці, а Шереметько ще й зглядця царя у Києві. Ми це достеменно знаємо, як і те, що він змусив своїх слуг викрасти екзарха Родіона і попровадити його в Москву. Він за копу мідниць чи злотицю у церкві п.....! Він роз'ївся, яко блошиця, на хлопських харчах та удовиних сльозах!..

— А так, як ота делба-кадь жлуктова, як квакша, а ти його без викупу, отамане! А ти його ще й з рундою попровадив обдирати смердний люд! — докинув другий злобиво.

— Не вільно, козаки, за нашими звичаями ясирника не відпустити, як отаманові Сіркові було не вільно вас на вимогу отого кнура віддавати йому на кару, бо ж не свавільці ми, не самочинці! — заступився за Сірка наказний.

— До нього ті звичаї, воєводо,— зовсім осмілився перший стрілець,— не мають касання!

— А так, Шереметько — одна шкода для сіромного люду, одна злочинність,— поміг першому другий, тупцюючи в личаках.— Адже тепер