Під Савур-могилою - Андрій Хімко

і спай гетьмана Юрія з ляхами тому приклад,— тряс кулаком у нестямі Сірко, подумки звинувачуючи найбільше Тетерю.— Ви вже забули їхні вандальства, їхні жахи і страхіття з палями і шибеницями, забули про їх обсяги і кількості! Вам не людські доступності потрібні, щоб вчинити щось добре рідному краєві, а регалії й геральдики, щоб опанувати ними у власному визискові і наживі! Халамидники! — квапився він вилити із себе копичення бруду.— Правду рече із вівтарів святий старець Балабан, що перекинчики-покручі віру і волю старожитні проміняють на фелендиші, утерфини, атласи, адамашки і каразії та інші дорогі витвори. Слушно, сливе, йому вторить і Йосип Тукальський-Нелюбович, що окремі війти, судді, каштеляни, старости та солтиси за золоті таляри, півталяри, орти, четвертаки, потрійники в шкатулах та навіть шеляги, вирвані із вузликів у бідарів, згодні слугувати вірою і правдою самому сатані...»

З тим, находившись до втоми, до болю в ногах, він і в конуру Морозового куреня зайшов, поспіхом тихо у темряві роздягся та, намацавши постіль, приліг на запашному свіжому сіні на полику-нарах, осінивши себе завчено хрестом. Тихим шелестливим дзвоном у міхурчате віконце над його головою билися одинокі крупинки-сніжинки, ледь чутно час від часу завійно присвистував зимовий вітерець, то пливно виникаючи, то затихаючи впокорено за куренем.

Того дня чільці очікували прибуття викупців із Ханщини, а прибув у Кіш сотник Гнат Турлюн і його джура, тепер уже не Остапко, а Остап Говдя. З їхньої оповіді Сірко ніби бачив то стареньку і суху няню своїх синів і дочок — пані Маріям в спорожнілому обійсті, яку людолови не схотіли брати в ясир, то морочливе заміжство Гундиної, ще досить молодої вдовиці Марини, яка прийняла у двір, всупереч бажанню немічної свекрухи Мотрі, козака, судячись зі старою за пай в обійсті, то дими над спаленими осідками і поворот до них втікачів по відшестю ординців.

Сірко не забував, що він — вінницький полковник і що на нього чекають гетьманат і дві третини запорожців та чимало слобожан. Та над усе йому не давали спокою новини-чутки про замирення московитів зі свеями і заклики царя Олексія до миру з польським двором, про можливі зустрічі, як лиш осядуться морози, польських і московських перетрактовників у Борисові, у Березані чи деінде...

Говорив Гнат і про царські війська, які перекидаються в тому напрямку, на чолі з князями Хованським та Долгоруковим, про воєводу Шереметєва, який разом із Цюцюрою нібито вийшов із Києва в напрямі Дубна, а Потоцький, Чернецький, Любомирський та Тетеря, примирившись зі свеями,— під Ляхівці і Гродно... Сіркові, та й не лише йому, ті події взимі говорили не про добро для Гетьманщини і її поспольства, а про нові нещастя, тяготи та визиски...

Слухаючи Турлюна і Говдю та час від часу питаннями направляючи їхню оповідь, Сірко не міг не чути голосів січових «маланників», які із гомоном проходили за вікнами на чолі з перевдягнутим у «дівицю» козаком.

А мій батько чоботар; чоботар, Закаблуки полата, полата...—

кренделяючи ногами, співав ряджений подібним до жіночого голосом І, підтриманий баритонами козаків, продовжував разом з ними:

Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам! Дістанеться й передам!.. Ой зустріла козака-баламуту І на радощі собі, і на смуту: Лишив з хозу чоботи в подарунок, Та ще з лиха медовий поцілунок!.. Чоботи, чоботи, чоботи, Що ви мені коїте-робите? —

підхоплювала орава, віддаляючись.

В тій співанці було стільки безтурботності, забавності і відчайдушності, що Сірко доброзичливо позаздрив співакам. Штукарі кликали товариство до шинку. Вони, мов мана, чарували, не полишали Сірка ще довго при приготуваннях у дорогу, поки він у супроводі брата Нестора та джури Архипа Рави й не виїхав до Капулівки.

В путі Сірка радувало, що син Петро потроху видужує, а Роман зовсім очуняв і тримається належно, що його господаркою порядкує Сабрі Берлад, приводячи її до ладу, а циганів, як і дружину Гнатову Лайзу, живих і здорових, ординці обійшли стороною, не торкнувши. Його особливо втішало, що Лайза була в тяжі, як і Маринка, а синів та зятів поцінюють лавники і радці в Мерефі і під час майбутніх виборів мітять обрати їх у магістратну раду.

Не менше його радувала і приязнь циганів. Він не лише не забував про додоса і його родину, а постійно цікавився нею, бо, попри вади — шельмування, баришування, жебрання, цигани по відношенню до Сірка були слівними, а крім того, Гудим, його син Пуру та зять Шамо із вдячності Сіркові за обійстя в Артемівці передали на Січ через Гната і Остапа хай і півсотні всього, але добротних кінських підков, вухналів та інших поковок. Саме тепер, коли, за рішенням Сірка і Сацька, козаки відгонили гірших коней в запорозькі села для прокорму двох за третього, а решту — у Вінниччину для війська, ті підкови були даром Божим.

Заглядаючи душевним зором у засніжену далину, Сірко немовби на власні очі бачив, як клубочилися сиві дими над завіяними снігом селами і осідками по Мжі. Він мовби чув, як ревіли череди худоби, іржали несамовито коні, заливно