Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Шаленів і питав себе невідворотно: коли тому буде кінець?! Як домогтися людності миру, і з ким їй єднатися? Коли врешті його поспольство наблизиться до того і чи наблизиться взагалі при таких сусідах? Адже розділяється, розколюється, розпадається на друзки, на скалки, на гамуз рідне сполеченство, підміняючи боротьбу супротив розпороті тягою до власного, а не суспільного добробуту, тупим збайдужінням до долі ближнього, захланністю до зисків і самозбережень за їх рахунок... Сірко відчайдушно картав себе, питаючи, за що його народ прокляв Бог, кинувши на поталу озвіріло-хижим людожерам-сусідам? «Боже! — волав він про себе.— Є ти на світі чи немає тебе? Чому відвернувся від нас?!» Його ніздрі збуджено тремтіли, уста стискалися, а брови повзли на лоб в напрузі, нагадуючи собою крила птаха...
Єдиним просвітком в путі була втіха, що в тому буремному напливі подій, гризот, клопотів, всіляких трапунків він не втопився, не втратив притомності, не захлинувся і ще пливе, що і в Січі, і навіть у Вінниччині він при бажанні може бути неабияким господарем над запорожцями і стерничим воєводою над краєм, а послані у Кальник до Адама Сулимки Гнат Турлюн із Остапом належно прослідкують за виконанням його переказів, щоб усі коні були поковані, а козаки — готові до походу. Яким буде той похід, Сірко ще не знав, але що він буде — не сумнівався.
— То татові покращало, кажеш? — перервав нарешті Сірко мовчанку, запитавши Нестора.
— Та певно, часом ставало навіть добре, коли проходили напади хвороби. Того тижня вони виходили із хати з патериком, оглядали обійстя, сварили мене, що не розчистив перелаз від снігу, за нахилені ворота і розкошлачену каблучку на вушакові, дорікали, що Воронька належне не доглядаю. А я, присяй-біг, часом геть не маю сили, хоч і не виказую того.
Знову мовчали, їдучи півчвалом, кожний занурившись у своє.
— То гадаєш, тато ще трохи протягнуть? — розривався Сірко між обов'язками бути біля батька і у Вінниччині.— Я це до того, що чекають на мене і гетьман, і вінничани, і події, що надходять.
— Подивишся тата, порадишся з ними та, Може, й дійсно навідаєш гетьмана і Вінниччину, коли тра тобі там бути,— потішив Сірка Нестор.
Сірко згадав, що під його впливом Сацько Туровець написав рукою Суховія і вислав нарочитим гінцем листа до гетьмана Юрія із пропозицією Січі вимагати від царя негайного відкликання московських залог і воєвод із усіх міст, які вони посіли силою в порушення Переяславського трактату, і негайної царської відмови від об'яв і призначень своїх наказних гетьманів Цюцюри й Сомка на Лівобіччі. Він же порадив направити обом претендентам від Січі пересторогу: не згоджуватися бути наказними при живому гетьманові, хоч і сумнівався, що любовладці послухають його. Спровадив Сацько гінця і до варшавського двору із домаганням не порушувати Гадяцько-Ставищенську домову і не використовувати перекинчика Тетерю як наказного при живому гетьманові Юрієві. Неприємним, правда, було Сіркові те, що Суховій і Сацько Туровець послали з гінцями листи і султану та ханові, запевняючи їх у приязні Січі до їхніх високих дворів і навіть натякаючи на краще прийдешнє в стосунках...
Близився день до полудня, коли Сірко прибув у Капулівку і впав у розпуку, бо не застав живим батька Дмитра: той помер ще вчора звечора із його ім'ям на вустах і лежав уже на марах — помитий, поголений, перевдягнутий, з розчесаними розкидистими вусами і ніби аж довший, при відкритих навстіж по покону сінешніх дверях і воротах. Мачушине голосіння почув Сірко ще звіддалі, а материне його доповнило, коли зіскочив із коня в дворищі. Тесали теслі в оборі хреста на готовій домовині, що пахла живицею, віялися на вітерці темні стрічки на лиштвах дверей, побожно хрестилися, виходячи й заходячи, посельці, читав баритоном молебень над покійником капулівський диякон Назар так огучено-барабанно, що чути було аж у дворі...
Запізнився Сірко і застав мертвого батька та осудливий погляд челяді, приятелів покійного: отця Прокопа Чечіля, війта Захара Мазура, судді Ритора Квача і скриба Прокопа Лихолая, уже не кажучи про господарів жалобного двору Притул: Ганну та Анджея, Катерину-Каську та Петра, Оксану-Саньку та Яцька, які були колись приведені в цей тихий закуток Великого Лугу до діда Капули покійним Корнієм Слимаченком. Жінки-Притули допомогли обмити, одягти та окрепно отраурити покійного свічками і кренами-стрічками; марами, ямою та свіжовтоптаним путівцем на цвинтар піклувалися чоловіки, а Яцько навіть приніс із дому на оббивку труни червоної китайки і велетенський кетяг дорідного плоду калини в шанобу покійникові...
Стоячи в неймовірній печалі під докірливими, як йому здавалося, поглядами челяді перед мертвим батьком, Сірко картав себе за те, що весь свій вік він чомусь то не встигав, то прогаював бути там, де неодмінно мусів би бути, уже не раз роблячи висліди, що не лише над ним особисто, а й над поспольством рідним постійно висить якесь невідворотне дання-прокляття, якого не обійти й не обминути.
Що Сірко має повернутися у Вінниччину до свого полку, на Січі знали не лише старші та знатніші, а й рядові козаки. Але про те, що він гукне туди і козаків-охочекомонців, умовивши обозного Васюру Вареницю піти з ним та настоявши на призначенні Суховія, як знавця татарської мови, наказним обозним і писарем Січі,— і не здогадувалися.
Отож колишній спудей Могилянського колегіуму, потім ханський бранець, сотник та знову бранець Бекташ-мурзи — Петро Суховій став твердо писарем Січі і наказним обозним, подружившись і побратавшись у копії із молодим скарбничим Григором Сагайдачним, бунчужним Іваном Гусаком та головним гармашем Філоном, сином капулівського скриба Прохора Лихолая, не кажучи про приязнь до нього самого Сацька й інших знатніших. Мусів змиритися із тим становиськом спудея і Сірків противник Іванець Брюх — польний наказний і курінний, зваживши на те, що Суховій став господарем над полоненими Сірком ординцями, які чекають викупу, а відтак обіцяють зиск не лише Кошеві, а і йому, Іванцеві.
