Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Не вчений я на те, брате,— дивувався із Суховія Сірко.— А до того ж я ніколи не стану разом із ханом! Адже Орда нам тричі зрадила при щирій дружбі. Адже не будь Орди за нашими спинами, ми не відступили б від Любліна і Замостя, адже тепер там пів-Ханства нашого люду і покручів! — заперечував Сірко гаряче і боляче.— То як ти можеш говорити про наш спай із хаком?! Сам же вчора був ясирником! — докоряв він.

— Тому, що був ясирником, і кажу вам, панове, бо нічого іншого не бачу в прийдешньому,— аж кипів від щирості і Суховій.— Час і ситуація вимагають від мене дивитися не на власні уподобання і прихильності, а на всенародні, достойники мої, необхідності А вони в тому тепер, щоб ти, Сірку, згодився стати гетьманом і вибив до ноги прихлібців, паскудників, зрадців і баришників, може, й не в спаї із ханом, який тебе, як нікого, боїться нині.

Згадували різне, говорили про Іслам-Гірея, його посланця Умельдоша — товмача в Чигирині, що бував лише в справах поважних, про сілістрійського пашу, що не пішов за наказом султана в поміч Богданові, про угорських посланців Юрія Рада та Штефана Луца, через яких гетьман Хмельницький віддячувався Юрґію Ракоцію за підтримку у війні з ляхами, про недопуск в Стародуб, Лоїв і Любеч Радзивіллових військ Хмельницьким і невдоволення тим Василя Лупу.

— Грабує, ґвалтує, насилує нас хіба лише одна Орда, панове? — відкривав співбесідникам комірки душі Суховій.— А ляхи хіба не насилували, не ґвалту вали, не грабували, а московнти, а отой Шереметька хіба не той же ординець сьогодні?! А русинів під Польщею і Литвою хіба не грабують нині?! Без ґвалтів, без визисків, без грабунків ми зможемо жити лише тоді, коли будемо жити без чужинців, своєю державою, по змагах нашого люду русинського за життя на рідних землях, а це можливе тільки при твоїм, Сірку, гетьманстві сьогодні, бо тобі єдиному ніхто не стане в прю, ніхто не посміє заперечувати, що ти живеш клопотами загалу і Січі. Єдине, що тобі можна закинути, це те, що ти невгамовний до Орди як ніхто і чомусь значно менше — до Польщі і Московії, що заповзялися поділити нас, нацькувати одного на другого більше, аніж Орда.

— Дякую за щирість, Петре! Але з Ордою лишатися я не маю сил і твої розрахунки на поміч хана не приймаю, а відтак в гетьмани не годжуся, хоч, як казав мій покійний наставник Сулима, «нужда й закони міняє», то помислю над твоєю порадою і я на дозвіллі,— глибоко зітхнув Сірко.— Нерано вже, то, може, на днесь і доста? — звівся він із лави.— Вийдемо трохи із диму на свіжий вітер, писарю, та там і досперечаємося, коли маєш бажання, бо пан кошовий,— подивився він на Сацька Туровця,— ледве терпить нас.

Переконаність Суховія та, мабуть, і Сацька Туровця про необхідність спаю Січі із Ханством і дивувала його, і обурювала, і морочила та інтригувала, бо була характерною для Богдана і для багатьох інших старшин козацьких, найпаче тепер, а те, що ясирник Суховій проповідує той спай, змушувало гамувати в собі супротиви. По чималому роздумі він все ж зробив для себе висновок: «Ви думайте так, а я поки що проти всяких спаїв із грабіжниками і захланцями, а там видно буде...»

Прокинувся Сірко в другодень аж у пізньому полудні. І одягався, і мився, роздумуючи про Настку, Сефер-Казі-бея, Бекташ-мурзу, Давлет-пашу та Карач-бея. Чимось вони були пов'язані між собою стосовно Настки і Нечах-мурзи, хоч він досконало і не відав чим, морочачись тим і повертаючись знову до Нечахів. У заплутаній грі Сефер-Казі із високими дворами Сірко бачив і свою малу війну за Настку, що викликало в нього співчуття і до сестри-зведенки, і до Нечаха, доля яких зачіпала тепер і його опінію та долю...

Бігали до річки й назад із цебрами, напуваючи коней, конюші, каркало вороння коло трапезної і поварні над тельбухами і недоїдками, поряд крутилися вихриками горобчики і поодинокі синички, а в небі тихо пливли, мов велетенські біло-сірі хустки, густі снігові хмарища, під якими лежав розпростерто прикритий снігом, зажурено та захрясно скутий кригами дніпровий рукав-заплава. За неозорими сніговими низькозаметними перистостями Сіркові малювався тьмяно-загравний підвечір і підпертий слупами диму із бовдурів небозвід, що опирався на скирти, полукіпки і стіжки будівель рідного йому січовища.

Сірко побачив на одному із заплавних рукавів купки козаків у повстанцях, кожухах і башликах, обсіяних морозним інеєм, котрі підтинали підрихтованими скісками-ножами на жердинах густий і високий, мов підлісок, очерет, сухий рогіз, оситняк, лепеху і траву-осоку, а поряд, над довгими, пробитими у кризі ополонками, рибалки черпаково-сітчастими хапками-хватками тягли з-під криги рибу, скидаючи її на сніг ще трепетну.

Над глиняними, геть обінеєними бовдурами-димарями довгого півободу тридцять восьми куренів, канцелярії, варівні-куховарні, трапезної, клунь, возівень, зброярні, стаєнь, корчемки і школи під церковкою, підпираючи морозно-сиве небо орожевленими мітлищами на вершинах, лавою стовбичили сіро-димні слупи — ознаки того, що Кіш готується до холодної ночі і напалює печі.

Сірко знічев'я обійшов курені, заглянув у варівню, трапезну, відвідав рибалок і навіть чимало попрацював хапкою, викинувши на кригу цеберце риби, врешті зайшов до очеретників і, випросивши скіска у сивовусого козака, залюбки набив цілу копу очерету, аж козак не встигав за ним в'язати його у кулики. Досить упрівши, від звалив на плечі добрий сніп пов'язаних куликів і поніс його в січище.

Життя на Січі йшло озвичаєним, протореним ще дідами шляхом, радуючи у задумній стумі не лише Сірка, а й багатьох із