Під Савур-могилою - Андрій Хімко

На несподіваній раді, про збір якої піклувався й Іванець Брюх з метою не допустити походу охочекомонців на чолі з Сірком, його заходи були марними, бо Сірка підтримали не лише старші й знатніші, а й чимало рядового козацтва, в тому числі і з брюховецького куреня. Допомогло Сіркові і ослаблення морозу та присилка із Пальника Адамом Сулимкою гінця до Січі з проханням повернути туди Сірка «за вимогою усіх залог, а найпаче їхніх сотенних»...

На біжучій раді старшин, де Сірко об'явив обумовки давніших, постійно сталих зносин Січі із Вінниччиною, було вирішено побудувати та обладнати двадцять нових і повністю полагодити всі старі чайки, визначено, скільки належить забити коней, виловити риби та вполювати дичини для засолу пастроми, спекти коржів, плескачів, перепічок, балабух, книшів і калачів на сухарі, зготувати списів і луків, закупити чи виготувати зброї, поташу, селітри, одягу, полотна, возів-мажар і саней, пошити овечих та вівчужних штанів, чобіт, кульбак і іншого за кошт викуплених ординців...

По овеселених церковними дзвонами колядках, щедруваннях, маланкових штукарствах та водохрещенських пияцтвах козацьке поспольство в Коші повернулось до буднів і клопотів, дисципліни й порядку, обов'язків і приготувань охочекомонців до походу. І всі зрозуміли, що в Січі появився господар-воєвода, що вміє вести життя Коша в ритмі праці, стриму і порядку...

«Оце завдань-злеченів пан Сірко надавав нам на днесь, що й спати не буде коли»,— жартували старші в чолі із Сацьком по скінченні ради.— А так, відсвяткували-сьмо, слава Богу, гулі-гопки, то й про працю треба думати та піклуватися,— вторили їм менші уже в роботі — великій і негайній, під заливні клепи і дзенькоти ковалів, бухкання кадубників, дзвони сокир в руках теслів і виспіви пил по тартаках-пильнях. На щастя та добро, погода стояла на рідкість відлижна, і це радувало нечисленне Січове поспольство в Коші...

По скінченні ради, негадано-неждано для Іванця Брюха, в січовій канцелярії, по домовленості із Сацьком, відбулися Сіркові потрактування із польним наказним та курінним.

...— Я тобі минулого року наказував відігнати ногаїв, перешкоджаючи їхнім спільним діям із ханом,— мов вичавлював із себе слова Сірко,— а ти прилучився під січовими штандартами від мого імені до воєводи Ромодановського та самочинно пішов на братовбивство проти Виґовського, опустивши навіть квестії-катування козаків та дуванення здобичі. Мало того, ти в осліпі поруйнував, погромив та попалив Ромни, Пирятин, Чорнуху, Горошин і вернувся на Січ лише по третьому моєму наказові, коли скінчив свої смертовбивства. Це був твій непростимий злочин проти Коша, і проти мене осібно, і проти люду посполитого нашого. Злочин шельмувальний, хоч ти мене й не обвів навкруг пальця. Мене стримало не віддати тебе до суду і кари лише моє небажання доводити ще й Січ до міжусобства,— проколював Сірко Брюха гострим поглядом.— Але я утримався від твого покарання не для того, щоб ти тепер із куренем проливав сльози тобою покатованих та пограбованих! Не для того, кажу,— погрізнішав Сірків голос,— щоб ти повторював про мене бояринові вигадки про маєтність і фільварок, за які я повів умирати січовиків! Не для того, врешті, щоб ти зносився від імені Січі, як польний наказний, мною поставлений, із Ромодановським і отримував від царя ясаки за злуку із воєводою і за вивідки! — цідив слова Сірко.— Думаю, розумієш, що можеш скінчити біля судового стовпа-слупа!..— тяжко дихав Сірко.— Галябурдуєте, галяндруєте, бенкетуєте і ворохобите в наклепах та нацьковах, а до чого те приведе? Лишаючись курінним і польним наказним на Січі по моїй волі і милості, затям собі це і в подальшому дивись та думай! — пригрозив Сірко Брюхові.

— У тебе,— облизав Іванець уста і витер лоба зі страху,— з чужого похмілля болить голова. Твій наказ щодо ногаїв я виконав, отамане,— розумів поважність звинувачень Брюх.— А на Ромни та інші міста я пішов, бо був певен, що ти те одобриш. Адже і ти був проти Виґовського? Чи я помиляюся, може?!

— Проти Виґовського, шельмо, але не проти сотенних міст, які ти попалив, не проти бідарів, яких ти пограбував разом із Ромодановським, прикликаним від мого імені!.. По лезові ходиш, захланцю! До судового стовпа просишся, паплюжнику-баніте!— ледь стримуючи себе, пристукнув Сірію у стіл затиснутим п'ястуком.

— Прости, отамане й полковнику,— викручувався Брюх.— Не відаю, що я там у корчмі,— переводив він вину у міжусобне русло,— сп'яну бовкнув, то чи ж можуть ті слова затьмарити нашу приязнь і спільні долі козацькі? І ясаки хай тобі не стануть впоперек горла, бо хіба ж моя вина, що москалі дають їх мені, а не тобі? — перекручував він непростимі звинувачення в другорядні.

Іванець Брюх завжди боявся. Криючись потом, пасував він і тут, але зважав, що Сіркові не до нього зараз.

Сірко розумів марність розмови з Брюхом, проте по мовчанці попередив:

— Повторюю, лишаючись у Січі польним наказним, в першу чергу, із моєї ласки, думай, порочачи мене й інших чільців, чим ти скінчиш! Я тобі востаннє простив, і тільки через обставини, які склалися. Наступна наша полема, коли ти продовжуватимеш так вести себе, буде іншою! Я тобі це обіцяю, вовкулако!..

Завершилися лаштування в дорогу охочекомонців, як і завжди, відправою молитви в січовій церкві, поєднаною зі святом Трьох Святителів. Присутній на ній Сірко, думаючи вже про Вінниччину і події по всій Гетьманщині, неуважно слухав проповідь кошового отця Петра Буркуна, свого соратця ще в поході на Азак під проводом гетьмана Півторакожуха, та, крім напуть до єдності, взаємодопомоги і нещадіння сил у захисті ойчизни, звернув увагу на такі його слова: «Никонівці, як і польські латиняни, спотворюють канони нашої віри, перекручують її історію, калічать обряди, нівечать і ламають наші звичаї, полишені нам прадідами. Вони намагаються вижити із нашого буття рідні ужитки та прикмети нашої спільності: і тих, що під Польщею, і тих, що під Литвою, і тих, що починають бути під Москвою, розселившись по слобідських землях. А ми — один народ, у нас одна кров, віра і неволя, одне прагнення бути на своїх землях