Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

— Ні, просто подібна. І трохи модніша. І трішки дорожча.

— Так-так, але все одно це та сама.

— Ото ж бо й воно. Зараз я пригадала, як вона тобі подобалася. Такою тендітною й м’якою стаю в ній… Хіба не так ти сказав тоді? Що ж, тепер мені пригадується вся твоя балачка.

— Чому ти сюди приїхала? — спитав він і відвернувся. Літній чоловік стояв віддалік у долинці й захоплено вимахував руками насупленому інструкторові.

— Ет, просто спало на думку. Недавно, днями. А ти чому тут?

— Ет, — передражнив її Улле, — просто спало на думку. Не так давно.

— Ти з жінкою?

— Ні, вона в Ніцці. Ти не з чоловіком?

— Я тут сама, — спроквола сказала вона. — Він не захотів. Справді шкода. Він дуже зайнятий. Належить до таких, що хоч щось роблять у цьому житті.

— Ще б пак. Твоїми ж грошенятами орудує.

— Робить діло, авжеж. У цьому він дуже здібний. Прийшлося до слова. Ти що, не стаєш на лижі цього року?

— Ти теж?

— Завтра вийду з інструктором. Дуже приємний, завжди радий допомогти мужчина. Сама-одна не наважуся. Можна ногу звихнути. Таке декому трапляється.

Літній чоловік вкотре спустився з гірки. Цього разу впав посередині схилу.

Молодик поволі обернувся до жінки.

— Я теж вийду поковзатися. Але допіру за кілька днів. Зачекаю, поки он той стариган набере вправи. Це ж бо дуже приємний, завжди радий допомогти мужчина.

— Ти знайомий із старим Кульманом? — роблено здивувалася вона й глянула на Улле занадто вже по-дитячому, годі було не завважити хитрощів.

— Ні, але маю намір познайомитися.

— Отут ти не прогадаєш. То великий багач. Він доводиться дядьком Йосефові Лунду. До речі, Лунд має нове авто. І це посеред зими. Здалося мені, що я десь бачила цю машину.

— Так, тобі це здалося, — кинув він.

— Він навіть не зняв старої таблички з іменем власника, — повела далі жінка, вже не з таким дитячим виглядом. — Ще й хвалиться, що авто коштує страшенно дорого, а дісталося за безцінь.

— Еге ж, хвалиться, — згодився Улле. — А чи не каже, що дістав оту цяцьку задурно?

Тиша. Він повернувся до вікна. Цього разу старий чоловік встояв аж до самого кінця спуску.

— Улле, — обізвалася жінка, — ти йому заборгував? І як розплату він дістав це авто?

— Так.

— То ти зазнав краху?

— Можна так сказати. У всякому разі — тимчасово.

— Чи переслідує тебе поліція?

— Ще ні. Принаймні я про таке нічого не знаю, — відказав він і обернувся до неї. — Ось це плаття дуже личить тобі, Куніґундо.

— Чому так мене звеш?

— Пробач, я хотів сказати «Клеопатро».

— Фе.

— Тобто «Венеро».

— І не стидаєшся.

— Я мав на увазі, звичайно ж, Мінерву.

— А як щодо цього старигана?

— Це Плутон.

— А як щодо тебе, Улле?

— Я Плутон-менший. Набагато дрібніший, ніж цей плутократ. Втім, цей культ давно вже вимер. Колись, знаєш…

— Твоя жінка втекла від тебе?

— Ні, вона подалася в закордонну подорож. Так набагато краще звучить.

— Ну а твої приятелі? Їх же чимало було.

— Теж здиміли. З хорошою міною. Років за десять вони з’являться, щоб розказати про мої «невеличкі пиятики».

— Подаси на розлучення?

— Тільки не я, — відказав він і задивився у вікно. — Це вона хоче розлучитися. Для неї нічого не зміниться. Ті самі гулянки, які я оплачуватиму, хоча сам і не гулятиму. Те саме життя, тільки з іншим хлопом. Той самий автомобіль… Знаєш, Йосеф Лунд їде до Ніцци.

— А що ж залишилося тобі?

— Ось це, — відказав він, обернувшись до неї, усміхнувшись і показавши на свої три золоті зуби. — Тільки це. Та й то прикус у них неправильний.

Стариган ковзався сам — вгору і вниз, вгору і вниз. Інструктор кудись подівся.

— Улле, — проказала жінка й підійшла до нього, — тобі треба було одружитися зі мною.

— То досі ми були б уже розлучені.

— Але ти мав би гроші, — наголосила вона. — Я нікого не покидаю напризволяще.

— Чудна ти.

І тоді вона кінець кінцем спитала:

— Скільки ти потребуєш?

Старий чоловік ще раз упав на схилі. Звівся, струсив сніг із одежі й сторожко роззирнувся навколо. Тоді нахилився й відстібнув лижі. Коли йшов під гору, видно було, що мучить подагра цього спітнілого й усміхненого пана.

— Роби як знаєш, Улле, — ображено мовила жінка. — Я тільки хотіла допомогти тобі. Ти ж потребуєш грошей!

— Не я потребую, а вона. У такому разі не хочу позичати в тебе. Розумієш? Зрештою, це Лундова вина. Він Кульманів родич, це вроджені лихварі. А ми були друзі. Коли він звихнув ногу — пам’ятаєш? — то дістав Нору на втіху. Еге ж, таке можна було б назвати виразом співчуття до нього. Згодом, коли багато чого вийшло наяву, я висловився Лундові прямо, просто у вічі. Зрештою ми побилися. За якийсь час він став допікати мені якимись хитромудрими папірцями — ось цього клубка й досі не можу розплутати. Я позичав, позичав і запозичався… Заборгував Лундові й бозна ще кому — чи то старому, чи то молодому Кульманові. Так чи сяк, а