короля, я прослужив ще понад п’ятдесят років. Такого свята в Богемії ще ніколи не було і ніколи вже не буде: в День Святого Віта князя і його дружину Сватаву, що померла чотирнадцять років тому, коронували в королівських шатах і помазали в соборі Святого Віта, коронував їх архієпископ Трірський Еґільберт, а князі, єпископи, всі лехи Богемії і весь народ кричали: «Велике спасіння і благословення помазаному від Бога королю Вратиславу!» Тоді лунали пісні, які тепер уже майже забуті. Я дізнався, як той король упав із коня й помер. Я знав його сина Бржетислава, що правив вісім років, а потім його вбили в лісі коло Крживоклату. Я був свідком кривавих битв, які точилися за князівський престол, бо за панування Бржетислава скасували перехід престолу до найстаршого. Я знав брата і наступника Бржетислава Борживоя, що спершу був змушений воювати за владу з Ульріхом із Брно, а потім зі Сватоплуком з Оломоуца, зазнавши від нього поразки. Я бачив, як Сватоплук протягом свого дворічного панування знову був змушений воювати з Борживоєм за престол і як він під час цієї боротьби з люті винищив увесь рід вршів, а потім убили і його самого по той бік Карконошів. Я знав і другого брата Бржетислава: доброго Владислава, змушеного провадити криваву боротьбу за свій князівський престол і в Празі, і в цьому замку з Борживоєм та польським королем, його приятелем. Крім того, я знав і третього брата Бржетислава, нашого теперішнього доброго князя Собеслава, я був разом із ним у великій битві під Хлумецом, яку він був змушений провадити супроти зазіхань Оттона Чорного, щоб мати змогу лишитися князем у Богемії. Отак відбувалися ті події. Ми зібралися тут під час тяжкої хвороби, яка вразила нашого князя, щоб, коли його покличе Господь, не тільки дійти думки, як тепер уникнути глибоких ран, які були б завдані нашій нещасній країні та її людям, якби виникла боротьба за спадковість на троні, а й придумати, як можна уникнути таких лих у майбутньому. Можливо, чимало вас прийшли сюди з такими думками, але багато тих, кому бракує великого досвіду, можуть це не дуже виразно розуміти, а дехто може мати в голові тільки власні бажання. Хлопець, який стоїть перед нами, не знає нічого, про що йдеться, князь не посилав його до нас, він сам прийшов до нас і не знає, що він не належить до нас. Та оскільки ми таки знаємо, чого він хоче, слід вивести його і сказати, що його присутність тут недоречна, дати йому пораду піти до своєї рідні й дозрівати там до майбутнього. Можливо, він ще може зробити щось добре. Отак каже Болеміл, старий чоловік, що вже не любить земних благ, ні до кого не відчуває ненависті й готується лише до поєднання з Богом і його святими.
Після цих слів Болеміл повільно, як і підводився, сів на своє місце.
Якийсь час панувала цілковита тиша. Потім у задніх лавах підвівся чоловік середніх літ, що мав каштанове волосся і каштанову бороду й був у чорному вбранні. Він вигукнув:
— Мене звуть Немой, я такої самої думки, як і Болеміл!
Після нього озвався десь посередині старий чоловік у темно-синьому вбранні:
— Я Славибор і думаю, що досвідчений Болеміл сказав слушні слова.
Потім з правого боку зали підвівся чоловік, що зростом переважав усіх, хто доти вставав перед ним. Він був у темно-червоному вбранні, мав пишне чорне волосся і чорну бороду. Він гукнув:
— Я Пржедбор! — А потім заговорив: — Я згоден із тим, що казав Болеміл, але думаю, що зарозумілість і настирливість посланця заслуговують справедливого суду.
Після цього промовця в передньому ряду насилу підвівся старий чоловік із сивим волоссям і сивою бородою, вбраний у темно-зелений одяг. Він сказав:
— Мене звуть Преда, я теж думаю, що ми повинні вчинити суд, навіть якщо й несуворий, над цим молодиком, який стоїть перед нами, бо, якщо ми, зглянувшись на його юні літа, випустимо його, в країні, що дивиться на нас, зменшиться повага до нас, а коли ми поступимось перед його волею, то не шануватимемо наших власних постанов і, можливо, невдовзі самі порушимо їх.
Старий насилу знову сів на своє місце, і тепер позаду нього підвівся молодик у яскраво-зеленому вбранні та з русявими кучерями, що мав на шапці одну довгу білу пір’їну:
— Я Коган! — гукнув він, а потім заговорив: — Як на мене, над посланцем треба вчинити суворий суд.
Після нього озвався чоловік у передньому ряду, що теж був русявий, але в гарному брунатному вбранні, а на чорній шапці він мав одну плямисту пір’їну:
— Моє ім’я Дрслав, і я також кажу, що має відбутися суворий суд.
Після цих двох молодиків посеред зали промовляв старий чоловік у темно-сірій шубі і з сивим волоссям:
— Мене звуть Хотимир, я вважаю, що поради Болеміла досить.
Після слів Хотимира на якийсь час настала тиша. Більше ніхто не підводився, щоб говорити.
Трохи згодом зі свого місця підвівся єпископ із темними очима і каштановою бородою, підійшов до столу і тричі вдарив металевою штабою по дзвону, що дзвінко озвався в усій залі.
Коли всі, почувши цей звук, глянули вперед, він сказав:
— Я Здик, єпископ Оломоуцький і перший голова цих
