Вітіко - Адальберт Штіфтер

Після цих слів почувся схвальний гомін, тож єпископ зачекав, поки настане тиша. Він і далі стояв за столом, повернувся обличчям до зборів і заговорив:

— Після Хотимира настала черга говорити й мені. Але я вже не говоритиму про справу, яку ми розглядаємо, а тільки подав дзвоном знак, що як голова зборів я не говоритиму як їхній учасник. А як голова я кажу: ті, хто виступав досі, розглядали не те, що слід. Вельмиповажний лех Болеміл сказав, що йому здається, ніби нам ще не настала пора говорити, і цим самим він повідомив, що тема обговорень інша. Оскільки превелебний абат із Кладрубів запитав, чи треба вислухати юнака, що прийшов у справах князя Собеслава, і чимало тих, хто присутній тут, дали ствердну відповідь, то порядок такий: той, хто вважає, що, крім питання, чи треба слухати посланця, годилося б поговорити і про інше, нехай виступає, щоб потім ми послухали посланця і люди сказали, що з ним робити. Як я вже сказав, я відмовляюсь від свого слова, аж поки ми вислухаємо юнака.

Сказавши ці слова, єпископ знову пішов на своє місце й сів.

Після нього підвівся Бен, другий голова зборів, підійшов до дзвона і вдарив раз по ньому. А потім викрикнув, стоячи коло столу:

— Я Бен, другий голова зборів, закликаю тих, хто, за словами превелебного єпископа Здика, має промовляти перед тим, як заслухають посланця, щоб вони промовляли.

Не зголосився вже жоден промовець, і збори мовчали. Трохи почекавши, Бен заговорив знову:

— Коли решта промовців зрікаються свого слова, я запитую збори, чи знайдуть вони час вислухати посланця.

Майже всі підвелися на знак згоди.

Тепер Бен звернувся до Вітіко і мовив:

— Молодий вершнику, шляхетні пани держави, що прибули на з’їзд, хочуть вислухати тебе, говори.

Вітіко, що й далі стояв на своєму місці, вклонився, випростався й заговорив:

— Високі й могутні панове! Я син цієї країни. Ми маємо на півдні невеличкий маєток у Пржиці, ще один маленький у лісі в Плані і ще менший у Митіні. Мій рід за прадавніх часів був досить могутнім у великому лісі. Але, хай там є, тепер ми не могутні. Я народився в країні двадцять два роки тому. Мій батько невдовзі помер. Моя мати жила зі мною то в Баварії, то в нашому маєтку. Коли я навчився їздити верхи і володіти зброєю, я поїхав із Баварії через мою батьківщину до Праги, щоб служити Собеславу, князю нашої країни. Відтоді вже минуло півтора року. Я опинився серед людей, які служили в кінноті. Коли торік відбувався похід нашого народу в союзі з німецьким королем Конрадом проти Саксонії і я розвідав один шлях, по якому наше військо могло краще просуватись, я бачив князя, і він похвалив мене. Коли князь захворів, я поїхав у замок Госту, щоб дізнатись, як тяжко він страждає. Минулого місяця князь покликав мене до покою, де він лежав хворий, і сказав, що я повинен поїхати до Праги, там має відбутися з'їзд у Вишеграді, де будуть радитись, що буде після його смерті. Я мав дізнатися, що кажуть на з'їзді і що збираються робити, і привезти йому докладні звістки. На знак того, що я промовляю не від себе самого, він дав мені хрестика, завдяки якому мені мали повірити.

Вітіко розстебнувся, витягнув скриньку, дістав хрестика, ступив кілька кроків уперед і подав його єпископу Здику.

Той оглянув хрестика й передав його єпископу Сильвестру. Єпископ Сильвестр передав його в руки абатів і священиків, які сиділи збоку від нього. Від них хрестик перейшов до решти священиків, а від них — до світських панів. Чоловік у широкому пурпуровому вбранні докладно оглянув його, а потім дав іншим людям. Ті, хто вже оглянув хрестика, передавали його далі, тож він мало-помалу просувався в глиб зали. Потім хрестик знову передали наперед у руки єпископа Здика. Здик віддав його Вітіко, що відступив на своє місце й поклав його до скриньки, а скриньку заховав у своєму одязі.

Після оглядин хрестика на вільний простір у передній частині зали вийшов один священик, що сидів збоку від єпископів та абатів, і крикнув:

— Я Даниїл, син Маґнуса, підпорядкований велебному старшому священикові Праги Оттону, а водночас разом із ним — і превелебному єпископові Сильвестру. Зі схвалення цих високих духовних осіб я прошу вельможних панів дозволити мені розповісти про цей хрестик.

Коли після його слів ущух гомін у залі, він став розповідати:

— Знак, який показав посланець, належить нашому ясновельможному князеві Собеславу. Це хрестик, якого він носив, відколи примирився зі своїм умирущим братом Владиславом. Цього хрестика освятив єпископ Майнгард. Я тоді стояв на службі Божій поряд зі своїм батьком і цілував хрестик. На ньому на щирому золоті написано ім’я Ісуса й початкові літери імен Владислава і Собеслава коло його ступень. Про освячення хреста зроблено запис у книзі єпископської церкви, і мої превелебні духовні пастирі, оскільки всі вже оглянули хрестик, уповноважили мене скласти свідчення.

Священик замовк, а єпископ Здик додав:

— Я також упізнав хрестик і знаю, що князь носив його.

Потім у першому ряду підвівся літній чоловік у