Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Я Дівіш, колишній слуга і жупан князя, і знаю, що досі він тримав цього хрестика коло себе.

Тепер уже підвівся єпископ Сильвестр і вигукнув:

— Я Сильвестр, обраний єпископ Празький! — Потім став говорити: — Я розмовляв із юнаком, який стоїть перед нами, й він розповів мені подробиці, завдяки яким я пересвідчився, що князь сам поклав йому хрестика до рук.

Після духовних пастирів уже ніхто не висловлювався із приводу проміжного питання про хрестик.

Потім Бен запитав збори, чи повинен посланець говорити далі.

Збори озвалися схвальним гомоном, тож Вітіко знову заговорив:

— Коли князь дав мені це доручення, я запитав його, чи він, дізнавшись про все, вживатиме якихось ворожих заходів проти тих, хто діятиме супроти нього. Князь відповів, що він лише хоче знати, що діється, а потім помре. Тоді я сказав, що піду, і ось я тут. Я ніякий не розвідник, бо не прагну дізнатися щось потай і просив превелебного єпископа Сильвестра посприяти, щоб я мав змогу послухати високі збори. Я ні з ким не розмовляв про це завдання, а якби мене запитали, не відповідав би. Я ніякий не посланець, бо князь не посилав мене на з’їзд, я тут сам по собі і смиренно прошу з’їзд дозволити мені послухати постанови, щоб я не приніс князеві чогось неправдивого або перекрученого. Сам я не маю ніякого значення, хіба що як клаптик паперу, на якому чиясь висока рука написала рядок і який люди знаходять і поважають. Якщо збори терпітимуть тут мою присутність, я лишуся, а якщо виведуть мене, я піду, ні з ким не розмовлятиму і повідомлю князеві про перебіг подій, хіба що мене тут затримають і вживуть проти мене суворих заходів.

Сказавши, Вітіко знову вклонився і стояв мовчки.

— Це відданий хлопець! — гукнув чийсь голос у задніх рядах.

— Сміливий чоловік! — гукнув ще один голос посеред зали.

Єпископ Здик підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому. Вже ніхто не вигукував, але дехто гримотів мечем. Зрештою гамір ущух і єпископ звернувся до зборів:

— Порядок має бути таким, що промови і звернення мають іти по черзі, як записано. А тепер я запитую другого голову зборів, чи хоче він запитати юнака про що-небудь.

Сказавши, єпископ знову сів на своє місце, а Бен підвівся, обернувся до Вітіко й запитав:

— Твоє ім’я Вітіко?

— Вітіко, — підтвердив юнак.

— А яке ім’я мав твій батько? — запитав далі Бен.

— Мого батька звали Вок, — відповів Вітіко.

— Що ж, Вітіко, сину Вока, — мовив Бен, — я військовий проводир Бен, другий голова цих зборів, запитую тебе: князь Собеслав послав тебе на наш з’їзд?

— Мене не послали на з’їзд, — заперечив Вітіко.

— Тоді чому ти стоїш тут перед нами? — запитав Бен.

— Я стою сам по собі з проханням, яке вже висловив, — відповів Вітіко.

— А князь сам тобі дав золотого хрестика, якого ти показував? — запитав Бен.

— Своєю рукою він вклав його в мою руку, — пояснював Вітіко, — то мав бути лише знак, що я маю доручення від нього.

— А чому князь не послав на збори якого-небудь леха нашої держави? — запитав далі Бен. — Чому не наполягав, щоб хто-небудь із цих зборів привіз йому звістку, а послав тебе, майже хлопця?

— Не знаю, — відповів Вітіко. — Він сказав: «Ти маєш чесне обличчя, ти виконаєш моє доручення».

Після цієї відповіді Бен мовчав і якийсь час вагався. Збори теж мовчали. Потім озвався Болеміл:

— Запитуй далі!

— Вітіко, — запитав Бен, — а коли тобі дозволять лишитися, ти теж захочеш говорити?

— Я б цього не робив, якщо до мене не звернуться з запитанням, — відповів Вітіко. — Я не учасник зборів, тож і запитував, чи можна мені слухати, а не говорити.

— Я більше не запитую, — кинув Бен і пішов на своє місце.

Тільки-но він сів, знову, як і тоді, коли заходив Вітіко, зала загомоніла, бо сусіди або ж чоловіки, які сиділи неподалік один від одного, стали обговорювати питання.

Той гомін тривав якийсь час, аж поки ударом у дзвін дали знак і в залі стало тихіше, а єпископ Здик підвівся і мовив:

— Тепер настала черга нарад, що нам робити з посланцем.

Бен підвівся і оголосив:

— Першим записався до слова