Вітіко - Адальберт Штіфтер

Вітіко витягнув із куртки червону оксамитову скриньку, дістав із неї хрестика й подав єпископу. Єпископ узяв його, поцілував і віддав Вітіко.

— Коли він дав тобі цього хрестика?

— Чотири дні тому вранці, — відповів Вітіко.

— Він дістав його з ліжка?

— Він підняв руку від ведмежої шкури на ліжку, сягнув до скрині за ліжком, дістав звідти скриньку з хрестиком і вклав її мені в руку, — розповів Вітіко.

— Добре, — схвалив єпископ. — Чого ти хочеш?

— У Вишеграді провадять нараду, — відповів Вітіко, — і я повинен дізнатися, що вони кажуть і що задумують, і доставити князю правдиву звістку.

— Тож я, дитино, розповім тобі, що знаю і що можу розкрити, а ти тоді їдь до князя й перекажеш йому, — запропонував єпископ.

— Це означатиме, що я не дізнаюсь, які їхні наміри, і не принесу князеві правдивої звістки, — заперечив Вітіко. — Адже ви, превелебний єпископе, самі сказали, що не знаєте всього і не все можете розкрити.

— Що ж, і як ти хочеш дізнатися про це? — запитав єпископ.

— Я піду на з’їзд і слухатиму, що там кажуть і що вирішують, — відповів Вітіко.

— Хочеш піти туди! — вигукнув єпископ. — Бідолашна дитино, вони оголосять тобі вирок, а потім виконають його.

— Не знаю, — стенув плечима Вітіко, — але я повинен намагатися виконати свою обіцянку князеві.

— І як я можу допомогти тобі? — запитав єпископ.

— Щоб вони впустили мене і дали змогу слухати, — припустив Вітіко.

— Про це, напевне, я зможу подбати, — мовив єпископ, — і вони швидше погодяться з цим, ніж якби ти сам сказав їм про свій намір. А от те, що станеться потім, впаде вже на твою голову.

— Може впасти, — кинув Вітіко.

— Але ж у тому, щоб ти проливав тут свою молоду кров, немає потреби, — відраджував єпископ. — Ти впізнав чоловіка, який вийшов від мене?

— Ні.

— То був Здик, єпископ Оломоуцький, син Космаса, що описав долю наших земель. Він має великий вплив на нарадах наших народів і запевняє, ніби вже знає, хто буде князем. Ти бачив лікаря коло князя?

— Ні, — відповів Вітіко, — тільки його помічників.

— Він у Празі й заходив до мене, — сказав єпископ, — і розповів, що не мине й півмісяця, як князь помре.

— Лікар, може, й знає про це, — стенув плечима Вітіко, — а моє завдання зовсім інше.

— Це буде великий з’їзд, на який, збереться багато людей, — розповідав єпископ, — і якщо на цьому з’їзді Господь Бог не подбає про утвердження правди, а далі випробовуватиме її, князь тут уже нічого не змінить. Ти ще маєш батька-матір?

— Тільки матір.

— Тобі, мій сину, було б краще, — порадив єпископ, — посидіти коло матері, поки це все минеться.

— Це вже неможливо, — мовив Вітіко.

— А князеві байдуже, чи він ще тепер уже знатиме, що відбувається, а чи дізнається потім, — зауважив єпископ.

— Я ж пообіцяв йому, — нагадав Вітіко.

— А якщо я тобі анітрохи не допоможу? — запитав єпископ.

— Тоді я сам виконуватиму своє завдання, — не поступався Вітіко.

— Ти дав надто поквапну обіцянку, — дорікнув єпископ.

— Я обдумав її, — захищався Вітіко.

— Як обдумує молодість, — зітхнув єпископ. — Тож як тебе звуть?

— Вітіко.

— Далі я не розпитую, — махнув рукою єпископ. — Іди до свого заїзду, не спілкуйся з людьми і не втручайся в розмови, скажи одному з моїх людей, де тебе знайти, і я потрібної години пришлю тобі звістку.

— Гаразд, — кивнув головою Вітіко, — я слухатиму вас.

— Ну, поводься добре, мій сину, — попрощався єпископ і легенько поклав руку на тім’я юнака, а потім прибрав її. Вітіко низько вклонився і вийшов.

У передпокої тепер було багато людей. Один чоловік провів Вітіко сходами вниз. Вітіко назвав йому свій заїзд. Потім воротар відчинив йому браму й випустив на вулицю. Тією самою дорогою, якою прийшов, Вітіко повернувся до заїзду.

Вітіко довелося чекати кілька днів. Він ходив у місто, придивлявся до кам’яниць, які стояли між дерев’яних будинків, виходив