Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Ясновельможний пане, — озвався Вітіко, — якщо я привезу тобі правдиву звістку, чи будеш ти потім карати ті землі, які діють проти тебе?
— Ні, мій юний вершнику, — відповів князь, — я лише почую, що діється, а потім помру.
— Тож я йду і принесу тобі правдиве повідомлення, — пообіцяв Вітіко.
— Нехай Господь береже тебе, — побажав князь. Потім сягнув рукою до дерев'яної скрині, що стояла за ліжком, і дістав звідти скриньку, обтягнену червоним оксамитом. Відкрив її і взяв золотого хрестика: — Ось хрестик, — додав він.
Потім знову закрив скриньку й подав її Вітіко, що взяв її й заховав у куртці. Потім уклонився князеві та жінці й пішов до дверей. Жінка підвелася, підступила до нього і сказала:
— Нехай Господь благословить тебе, юний вершнику, і зберігай вірність, допоки житимеш.
Вітіко промовчав, а жінка пішла попереду нього до дверей і першою вийшла. В кімнаті, до якої вони зайшли, на численних простелених на підлозі оленячих шкурах гралося троє хлопчиків. На лаві сидів священик.
— Собеславе, — сказала жінка одному хлопчикові, — глянь у кімнаті, чи є там Бореш, і погукай його. Твій батько хоче послати цього чоловіка.
— Добре, мамо, — відповів хлопчик, підскочив і вибіг за двері.
— Мамо, батько спить? — запитав другий хлопчик.
— Ні, Вацлаве, — відповіла жінка, — але йому треба спочити.
— Та ми завжди тихенько сидимо, — скривився хлопчик.
— Треба ще якийсь час посидіти тихо, — наполягла жінка.
Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводі озброєного чоловіка.
— Бореше, — сказала жінка, — князь відправляє цього вершника посланцем. Він має вибрати собі коня і отримати все потрібне.
— Я підготую все якнайшвидше, — запевнив Бореш.
— Де Владислав? — запитала жінка.
— Поїхав у ліс і невдовзі повернеться, — відповів Вацлав.
— Скажеш, коли він повернеться, — попросила жінка. — Бувайте здорові, велебний отче, а тобі, Вітіко, щасливої дороги.
Жінка знову пішла до кімнати хворого. Священик, що був підвівся, знову сів, а Вітіко і Бореш пішли до іншої кімнати. Там товклося багато людей: слуг, священиків та інших. Чоловіки перетнули кімнату, вийшли в передпокій, спустилися сходами вниз і пішли до стайні.
Минула година, Вітіко відчинили браму, і він поїхав на чорному князівському коні по засніженій стежці на захід. Вітіко обмотав собі ноги в стременах у грубі тканини, прикрив хутром шкіряний обладунок, накрив шолом шматком ведмежої шкури, руки теж замотав у хутро. В правій руці він тримав коротенький дротик, а на поясі в нього висів меч. Він їхав так прудко, що вранці четвертого дня доїхав до Праги.
Пошукав заїзду, завів коня в стайню, почистив одяг і з'їв щось на сніданок. Потім пішов до дому єпископа. Постукав молоточком у двері. Воротар відчинив, повів Вітіко до сходів, а потім сходами до передпокою, де передав його чоловікові в сутані. Той запитав, чого хоче гість. Вітіко відповів, що він князів посланець і назвав своє ім’я. Потім його завели в теплу кімнату, де під балдахіном стояв великий хрест Спасителя. Двері коло хреста, сказав чоловік, ведуть до єпископа, проте Вітіко має зачекати, бо єпископ саме розмовляє з одним високим паном.
Вітіко став коло вікна й чекав. Чоловік сів на лаву.
Згодом двері коло хреста відчинилися, і вийшло двоє чоловіків. Обидва були у фіалково-синіх сутанах. Один мав високе чоло й темні очі, а каштанова борода спускалася йому на сутану. Другий мав сині очі й сиву бороду. В кожного висів на грудях золотий хрест.
Виходячи, чоловік із каштановою бородою сказав другому:
— Навчіться пізнавати його.
— Я знаю його, знаю, — запевнив чоловік із сивою бородою.
Потім обидва мовчки пройшлися по кімнаті до вхідних дверей. Там вони попрощалися, чоловік із каштановою бородою вийшов, а з сивою бородою повернувся в кімнату, з якої обидва були виходили. Тепер у ту кімнату подався й проводир Вітіко. За хвилину повернувся й завів Вітіко всередину.
Вітіко зайшов і побачив, що чоловік із сивою бородою та синіми очима стоїть серед кімнати. Проводир вийшов.
— Я єпископ Сильвестр, — промовив господар.
— Мене послав князь Собеслав, — пояснив Вітіко.
— Тож будь благословен і сідай на стілець, — запросив єпископ.
Вітіко сів, єпископ сів на другий стілець і запитав:
— Ну, а тепер скажи: як я розпізнаю твоє послання?
— Бо його
