Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
— Кажу вам, молоді люди, дев’ятнадцяте століття ще не встигне закінчитися, а про Ваґнера вже ніхто й не згадуватиме. Ваґнер! Та я готовий віддати всі його твори за одну оперу Доніцетті![47]
25
Найдивнішим з усіх Філіпових учителів був викладач французької — мосьє Дюкро, мешканець Женеви. Це був високий літній пан із землистим обличчям, впалими щоками і довгим сивим волоссям. Він вбирався у поношений чорний піджак із протертими ліктями і потріпані штани. Сорочка мосьє Дюкро завжди була страшенно брудна, і Філіп ніколи не бачив його в чистому комірці. Учитель був небагатослівним, викладав добросовісно, хоча й без ентузіазму, з’являвся, коли годинник вибивав потрібну годину, і йшов хвилина в хвилину. За уроки він брав дуже мало. Мосьє Дюкро був мовчазний, тож усе, що Філіп знав про нього, він почув від інших. Виявляється, учитель боровся проти Папи разом із Ґарібальді, але з відразою покинув Італію, дізнавшись, що всі його намагання повернути свободу — під якою він розумів створення республіки — завершилися появою нового ярма замість старого. Потім за невідомо які політичні злочини його вислали з Женеви. Філіп зацікавлено розглядав мосьє Дюкро, адже той анітрохи не нагадував революціонера, яким його уявляв собі хлопець: чоловік розмовляв тихо і надзвичайно ввічливо; ніколи не сідав, поки його не просили, а в тих рідкісних випадках, коли зустрічав Кері на вулиці, вишуканим жестом знімав капелюха. Дюкро ніколи не сміявся, навіть ніколи не усміхався. Досконаліша, ніж у Філіпа, уява, можливо, змалювала б юнака, котрий подавав великі надії й увійшов у доросле життя в 1848-му, коли королі, згадуючи про свого французького брата[48], відчували, як неприємно зводить шию; і, напевно, пристрасне прагнення свободи, котре промайнуло Європою, звільняючи її від абсолютизму й тиранії, що знову воскресли у роки реакції після революції 1789-го[49], наповнило його серце гарячим вогнем. Легко можна було уявити його, пристрасного поборника теорій про рівноправ’я та права людини, котрий сперечався, сварився, боровся на паризьких барикадах; він тікав від австрійських кавалеристів у Мілані, потрапив до в’язниці в одному місці й був висланий з іншого, не втрачав надії і щоразу підводився, зачувши слово, що здавалося магічним, — «свобода». Урешті-решт зламаний хворобами та голодом, старий, без жодних засобів до існування, крім уроків, які давав бідним студентам, мосьє Дюкро опинився в цьому невеличкому охайному місті, під п’ятою найбільшої в Європі особистої тиранії. Можливо, за його небагатослівністю ховалося розчарування людством, яке відмовилося від величних мрій його молодості й тепер борсалося з повільною невимушеністю; а може, тридцять років революцій навчили його, що люди не варті свободи, і він думав, що згаяв життя, марно переслідуючи нікому не потрібні цілі. Однак, можливо, чоловік просто стомився і байдуже чекав, коли смерть звільнить його.
Одного дня Філіп із властивою його віку прямотою запитав учителя, чи правда, що він воював разом із Ґарібальді. Здавалося, літній чоловік не вважав це запитання важливим. Він відповів, як завжди, тихим голосом:
— Oui, monsieur[50].
— Кажуть, ви були комунаром?
— Справді? Чому б нам не продовжити наше заняття?
Учитель розгорнув книжку, і присоромлений Філіп почав перекладати підготований вдома уривок.
Одного дня мосьє Дюкро, схоже, страждав від сильного болю. Він ледве спромігся витягти своє тіло всіма сходами до Філіпової кімнати, а піднявшись, важко сів і спробував віддихатися; його бліде обличчя витягнулося, а на чолі блищали намистини поту.
— Боюся, ви нездужаєте, — зауважив Філіп.
— Не переймайтеся.
Але хлопець бачив, що вчитель страждає, і наприкінці уроку поцікавився, чи не відкласти їм заняття, поки йому не стане краще.
— Ні, — заперечив літній чоловік іще тихіше. — Я хотів би продовжувати, поки зможу.
Філіп хворобливо нервував, коли мова заходила про гроші, й одразу почервонів.
— Але для вас нічого не зміниться, — заспокоїв він. — Я так само платитиму за уроки. Якщо не заперечуєте, я хотів би одразу розрахуватися за тиждень наперед.
Мосьє Дюкро брав вісімнадцять пенсів за годину. Філіп витяг із кишені десять марок і сором’язливо поклав їх на стіл. Він не міг змусити себе протягнути гроші старигану, наче той був жебраком.
— У такому разі, гадаю, я не приходитиму, поки не одужаю. — Він узяв монету і, як завжди, церемонно вклонившись, пішов.
— Bonjour, monsieur[51].
Філіп злегка засмутився. Він гадав, що повівся щедро, і сподівався, що мосьє Дюкро приголомшить його своєю вдячністю. Його трохи здивувало те, що вчитель прийняв подарунок так, неначе це був борг. Він був іще такий молодий і не розумів, що відчуття обов’язку менше хвилює тих, хто отримує, ніж тих, хто дає. Минуло п’ять чи шість днів, і мосьє Дюкро з’явився знову. Він шкандибав іще гірше, ніж завжди, і був дуже слабким, але, схоже, найгірше вже минулося. Чоловік не став балакучішим і залишався загадковим, нетовариським і брудним. До кінця уроку він не згадував про свою хворобу, а потім, уже збираючись піти, зупинився біля відчинених дверей. Учитель повагався, наче йому було важко вимовляти слова:
— Якби ви не дали мені грошей, я б помер від голоду. Більше я не мав на що жити.
Він низько та урочисто вклонився і вийшов із кімнати.
Хлопець відчув, як у горлі зібрався невеличкий клубок. Йому здалося, що він відчув безнадійну гіркоту, з якою боровся за життя старий, і наскільки важким воно було в ті часи, які Філіпу уявлялися надзвичайно приємними.
26
Філіп провів у Гейдельберзі три місяці, аж якось уранці фрау професорша повідомила йому, що у її будинку зупиниться англієць, на прізвище Гейворд, і того ж дня за вечерею хлопець побачив нове обличчя. Родина Ерлінів уже кілька днів перебувала у піднесеному настрої. Спершу, в результаті бозна-яких інтриг, принизливих благань і прихованих погроз батьки молодого англійця, з яким була заручена фройляйн Текла, запросили навідати їх у Англії. Тож, озброївшись альбомом з акварельними малюнками (аби продемонструвати свою досконалість) і стосом листів (аби довести серйозність його намірів), дівчина вирушила в дорогу. А вже за тиждень фройляйн Гедвіґа, сяючи усмішкою, повідомила, що її коханий лейтенант приїде до Гейдельберга з батьком та матір’ю. Виснажені синовою наполегливістю і глибоко вражені розміром посагу, який пропонував за фройляйн Гедвіґу її батько, лейтенантові батьки погодилися заїхати до Гейдельберга і познайомитися з
