Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

молодою панянкою. Зустріч виявилася успішною, і фройляйн Гедвіґа змогла похизуватися у Stadgarten своїм коханим перед усіма мешканцями материного будинку. Мовчазні літні пані, що сиділи ближче до початку стола, поруч із фрау професоршею, були схвильовані, а коли фройляйн Гедвіґа оголосила, що повертається додому, де відбудуться офіційні заручини, її мати, не задумуючись про ціну, сказала, що подасть до столу Maibowle[52]. Професор Ерлін пишався своїм умінням готувати цей легкий алкогольний напій, і після вечері на столі у вітальні урочисто з’явилася величезна чаша з білим вином і газованою водою, в якій плавали запашні трави та суниця. Фройляйн Анна дражнила Філіпа, що його дама серця поїде від них, і хлопцеві було дуже незручно й навіть трохи сумно. Фройляйн Гедвіґа заспівала кілька пісень, фройляйн Анна зіграла весільний марш, а професор заспівав «Die Wacht am Rhein»[53]. Серед усіх цих веселощів Філіп мало уваги звертав на нового гостя. За вечерею вони сиділи один навпроти одного, але Кері весь час балакав із фройляйн Гедвіґою, а незнайомець не володів німецькою та їв мовчки. Побачивши на гостеві блакитну краватку, Філіп одразу відчув до нього антипатію. Англієць був двадцятишестирічним молодиком із надзвичайно білою шкірою й довгим хвилястим волоссям, яке часто пригладжував недбалим жестом. Він мав великі сині очі, але їхній колір був якимось бляклим, і вони вже виглядали стомленими. Обличчя було чисто поголене, а рот, попри занадто тонкі вуста, вирізнявся непоганою формою. Фройляйн Анна цікавилася фізіогномікою і звернула Філіпову увагу на вишукані обриси чоловікової голови і слабеньку нижню щелепу. Вона зауважила, що англієць має голову мислителя, але щелепі не вистачає виразності. Фройляйн Анні, з її високими вилицями і великим недоладним носом, судилося залишитися старою дівою, тож вона надавала великого значення характеру. Поки вони обговорювали нового гостя, він стояв трохи осторонь від інших і спостерігав за галасливою вечіркою з доброзичливим, але трохи гордовитим виразом обличчя. Англієць був високий, стрункий, а в його поведінці була обдумана грація. Вікс, один із американських студентів, помітив його самотність, підійшов і звернувся до гостя. Ця парочка своїм контрастом справляла дивне враження: надзвичайно елегантний американець у чорному піджаку і світло-сірих штанах, худий, наче висушений, і вже помазаний на службу в церкві; й англієць у своєму розтягнутому твідовому костюмі, цибатий і з повільними жестами.

Поговорити з новим гостем Філіпу вдалося аж наступного дня. Перед обідом вони вдвох опинилися на балконі вітальні. Гейворд звернувся до хлопця:

— Ви англієць, чи не так?

— Так.

— А їжа тут завжди така кепська, як учора ввечері?

— Вона завжди приблизно однакова.

— Жахливо, правда?

— Жахливо.

Філіп не помічав, що з їжею щось не так, навпаки — він з’їдав великі порції з неабияким апетитом, але не хотів видатися невибагливим і назвати хорошим обідом той, який комусь іншому видався жахливим.

Візит фройляйн Текли до Англії змусив її сестру значно більше хазяйнувати вдома, і тепер вона не мала часу для довгих прогулянок. Фройляйн Цецилія з довгою білявою косою і кирпатим личком останнім часом відверто уникала Філіпового товариства. Фройляйн Гедвіґа поїхала геть, а Вікс, американець, котрий зазвичай приєднувався до їхніх прогулянок, вирушив у мандри Південною Німеччиною, тож Філіп часто залишався на самоті. Гейворд шукав нагоди познайомитися з ним, але Кері мав неприємну рису: через свою сором’язливість, а можливо, через якусь атавістичну спадковість, отриману від печерних людей, він завжди ставився до нових знайомих із антипатією, яка не минала, поки він не звикав до людини. Через це спілкувався хлопець мало. До Гейвордових спроб потоваришувати він ставився дуже стримано, а коли той одного дня запросив його на прогулянку, погодився лише тому, що не вигадав пристойної відмовки. Він розгнівався на себе за те, що звично не стримався і зашарівся, та, як завжди, перепросив:

— Боюся, я не зможу швидко йти.

— Боже правий, я й не збираюся бігти. Залюбки прогуляюся повільною ходою. Пам’ятаєте той розділ з «Маріуса»[54], де Патер каже, що шпацирування — найкращий стимул для бесіди?

Філіп був гарним слухачем, і йому часто спадало на думку щось розумне, але ставалося це зазвичай занадто пізно; однак Гейворд був балакучим — хтось досвідченіший за Кері сказав би, що англійцеві подобається слухати себе самого. На Філіпа його зверхність справляла неабияке враження. Він не міг не захоплюватися і не ставитися мало не побожно до людини, котра зневажала так багато речей, які йому здавалися майже священними. Гейворд глузував із фетиша спорту, презирливо називаючи «мисливцями за кубками» всіх, хто ним займався, а Філіп не розумів, що юнак просто плекає замість нього фетиш культури.

Вони піднялися до замку й сіли на терасі, звідки відкривався вид на місто. Гейдельберг затишно і дружньо вмостився в долині вздовж берегів привітного Неккару. Блакитне марево з димарів, що висіло над містом, високі дахи і шпилі церков надавали місту середньовічного вигляду. Була в ньому якась невибагливість, що гріла серце. Гейворд розповідав про «Випробування Річарда Феверела»[55] та «Пані Боварі»[56], про Верлена[57], Данте[58] та Метью Арнольда[59]. У ті дні з Фіцджеральдовими перекладами Омара Хайяма були знайомі лише обрані, й англієць зачитував їх Філіпові вголос. Він взагалі любив читати поезію, свою власну чи інших авторів, і робив це монотонно, неначе наспівував. Коли вони повернулися додому, Філіпова недовіра до Гейворда переросла в завзяте захоплення.

Юнаки взяли собі за звичку прогулюватися щодня по обіді, й незабаром Філіп дізнався дещо про Гейвордове життя. Він був сином сільського судді й нещодавно успадкував після батькової смерті три сотні на рік. Його досягнення у школі Чертерхауз були такими визначними, що коли він вступав до Кембриджу, ректор Триніті-Голл[60] особисто зустрів його і висловив радість із приводу його вступу до їхнього коледжу. Гейворд готувався до видатної кар’єри. Він спілкувався в найінтелектуальніших колах; завзято читав Браунінґа[61] і крутив своїм гарненьким носиком, коли чув про Теннісона; знав усі подробиці стосунків між Шеллі та Гаррієт[62], трохи цікавився історією мистецтва (на стінах його кімнати висіли репродукції картин Дж. Ф. Воттса[63], Берна-Джонса[64] та Боттічеллі[65]) і досить успішно писав сповнені песимізму вірші. Його друзі шепотілися, що Гейворд наділений справжніми талантами, а він радо слухав, коли йому пророкували майбутні високі посади. З часом юнак став справжнім експертом у галузі живопису та літератури. Неабияке враження на нього справила «Апологія» Ньюмена[66] — пишнота римо-католицької церкви відповідала його естетичним смакам, і прийняти цю