Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Незабаром Філіп вивчив різноманітні інтереси мешканців будинку. Фройляйн Текла, старша донька професора, була заручена з англійцем, який провів у будинку дванадцять місяців, вивчаючи німецьку; весілля було призначене на кінець року. Але молодик писав, що його батько, крамар, який торгував каучуком у Слоу, не схвалює цього шлюбу, і фройляйн Текла часто проливала сльози. Часом гості бачили, як вони разом із матір’ю, насупившись і стиснувши губи, перечитували листи впертого нареченого. Текла малювала акварельними фарбами, і час від часу вони з Філіпом вирушали писати невеличкі пейзажі, запросивши з собою для компанії ще котрусь із дівчат. У чарівної фройляйн Гедвіґи теж були любовні негаразди. Вона була донькою берлінського крамаря, і в неї закохався хоробрий гусар (з додатком «фон», якщо ваша ласка). Його батьки були проти шлюбу з дівчиною такого походження, тож Гедвіґу відправили в Гейдельберг забувати коханого. Вона ніколи-ніколи не змогла б цього зробити і продовжувала листуватися з хлопцем, а той не полишав спроб переконати свого розгніваного батька змінити рішення. Вона розповідала все це Філіпу, щедро помережуючи свою оповідь зітханнями та червоніючи, і показувала хлопцеві світлину бадьорого лейтенанта. Фройляйн Гедвіґа подобалася йому більше за інших дівчат у будинку фрау професорші й на прогулянках він завжди намагався йти поруч із нею, а потім нещадно червонів, коли інші кепкували з того, як неприховано Кері віддає їй перевагу. Уперше в житті він відкрив свої почуття саме їй, але, на жаль, сталося це випадково. А було все так: якщо ввечері вони не йшли на прогулянку, дівчата співали коротенькі пісеньки у зелено-оксамитовій вітальні, а завжди корисна всім фройляйн Анна старанно акомпанувала. Улюбленою піснею фройляйн Гедвіґи була «Ich liebe dich» («Я кохаю тебе»). Одного вечора, після того як дівчина заспівала її, Філіп стояв із нею на балконі й дивився на зірки. Йому спало на думку зауважити дещо з приводу пісні, і хлопець почав:

— Ich liebe dich… — тут йому не вистачило німецьких слів, і Філіп затнувся. Пауза була надзвичайно короткою, та перш ніж він встиг продовжити, озвалася фройляйн Гедвіґа:

— Ach, Herr Carey, Sie müssen mir nicht “du” sagen — Ах, пане Кері, Вам не слід звертатися до мене на «ти».

Філіп відчув, як спітнів від голови до п’ят, адже ніколи не дозволив би собі сказати щось настільки фамільярне, і не міг придумати жодного слова у відповідь. Було б негалантно казати, що йшлося не про його почуття, а лише про назву пісні.

— Entschuldigen Sie, — озвався він. — Вибачте.

— Нічого страшного, — прошепотіла фройляйн Гедвіґа.

Вона чарівно усміхнулася, спокійно взяла Філіпа за руку, потиснула її, а потім повернулася до вітальні.

Наступного дня Кері почувався таким збентеженим, що не міг розмовляти з дівчиною, і через свою сором’язливість робив усе можливе, аби її уникнути. Коли Філіпа покликали на звичну прогулянку, хлопець відмовився, пославшись на термінову роботу. Однак фройляйн Гедвіґа знайшла можливість поговорити з ним наодинці.

— Чому ви так поводитеся? — люб’язно запитала вона. — Знаєте, я не гніваюся на вас за сказане вчора. Що ви можете вдіяти, якщо кохаєте мене? Утім, попри те що насправді я не заручена з Германом, покохати когось іншого не можу і вважаю себе його нареченою.

Філіп знову зашарівся, але зміг удати із себе закоханого, що страждає через відмову:

— Сподіваюся, ви будете дуже щасливою, — відповів він.

24

Професор Ерлін щодня займався з Філіпом. Він склав перелік книжок, які хлопець мав прочитати, перш ніж узятися за останнє випробування — «Фауста», а тим часом досить кмітливо почав розбирати з ним німецький переклад однієї з Шекспірівських п’єс, яку Кері вчив у школі. У ті часи слава Ґете в Німеччині саме досягла своєї кульмінації. Попри те що письменник застережливо ставився до виявів патріотизму, його визнали найкращим поетом нації, а після війни сімдесятого року[40] вважали одним із найважливіших символів національної єдності. Схоже, ентузіастам у нестримності Walpurgisnacht[41] вчувався гуркіт артилерії під Ґравелоттом[42]. Однією з ознак справжнього генія було те, що різні люди знаходили в його творчості різне натхнення; професор Ерлін, який ненавидів пруссів, ставився до Ґете із завзятим захватом через те, що його по-олімпійськи заспокійливі твори пропонували розумному читачу прихисток від стрімкої атаки сучасного покоління. Нещодавно з’явився один драматург, чиє ім’я потім часто можна було почути в Гейдельберзі, і минулої зими у театрі ставили його п’єсу, яку прихильники зустріли оваціями, а порядні люди — свистом. За довгим столом фрау професорші Філіп чув чимало дискусій з приводу вистави, і в цих суперечках професор Ерлін втрачав свою звичну стриманість: він гупав по столу кулаком і заглушав усі заперечення ревом свого гучного низького голосу. Ця п’єса була позбавлена змісту, і замість змісту сповнена непристойностей. Він змусив себе додивитися виставу до кінця, але навіть не знав, чого відчув більше — нудьги чи огиди. Якщо вистави стали такими, то саме час поліції втрутитися і зачинити театри. Професор Ерлін не був пуританином і міг разом з іншими посміятися над жартівливою легковажністю фарсу в «Пале-Рояль», але в тій п’єсі не було нічого, крім бруду. Чоловік красномовно затиснув носа і свиснув крізь зуби. Через такі речі розпадаються сім’ї, зникає мораль і занепадає Німеччина.

— Aber, Adolf[43], — зверталася до нього фрау професорша. — Охолонь.

Він махнув у її бік кулаком. Професор був найлагіднішим створінням на світі й жодного разу не наважився зробити щось, не порадившись із дружиною.

— Ні, Гелено, кажу тобі, — горлав він, — я краще побачу мертві тіла наших доньок під своїми ногами, ніж дізнаюся, що вони слухають мотлох цього безсоромця!

Ішлося про п’єсу «Нора, або Хатка ляльки» Генріка Ібсена[44].

Професор Ерлін порівнював його з Ріхардом Ваґнером, але про композитора згадував не з гнівом, а з доброзичливим сміхом. Він був шарлатаном, але успішним шарлатаном, і в цьому завжди можна було знайти щось кумедне.

— Verrückter Kerl! Божевільний! — вигукував професор.

Він бачив «Лоенґріна»[45], і це ще можна було стерпіти. Нудно, але нічого більше. А от «Зіґфрід»![46] Згадуючи про нього, професор Ерлін закривав обличчя долонею і вибухав реготом. Жодної мелодії від початку до самого кінця. Він міг уявити, як Ріхард Ваґнер сидить у ложі й надриває живіт, сміючись над тими, хто