Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
А тепер, укотре розповідаючи кумедну історію про екзаменатора і його черевики, Гейворд засміявся:
— Звичайно, з мого боку це було божевілля, — підсумував він, — але яке прекрасне божевілля.
Філіп аж застиг, подумавши, як це було надзвичайно.
А потім Гейворд вирушив до Лондона готуватися до адвокатури. Він винайняв у «Клементс-Інн» чарівний номер, де стіни були прикрашені панелями, і спробував обставити його так, аби помешкання нагадувало колишні кімнати в коледжі. Він мимоволі подумував про політичну кар’єру, називав себе віґом і вступив до клубу ліберального, але пристойного спрямування. Юнак збирався стати адвокатом (щоправда, спеціалізуватися мав на канцелярських справах, адже вони були найменш брутальними), а потім отримати місце в парламенті від якогось приємного округу, щойно його впливові друзі виконають свої обіцянки; тим часом він навідувався до опери і зрідка знайомився з чарівними людьми, які захоплювалися тими ж речами, що й він. Гейворд обідав у клубі, девізом якого було: «Цілісність, Добро і Краса». Він зав’язав платонічну дружбу з пані, на кілька років старшою за нього, котра жила на Кенсінґтон-сквер, і мало не щовечора пив у неї вдома чай при свічках і вів розмови про Джорджа Мередіта і Волтера Патера[69]. Було добре відомо, що будь-який дурень може скласти іспит в Адвокатській раді, тож він не поспішав братися до навчання. А коли провалився на екзамені, сприйняв це як особисту образу. У цей самий час пані з Кенсінґтон-сквер повідомила йому, що її чоловік повертається з Індії додому у відпустку, а оскільки він достойний з усіх поглядів джентльмен, але з банальним мисленням, то не зрозуміє частих візитів Гейворда. Юнак виявив, що життя — потворна річ, його душа повстала проти цинічних екзаменаторів, і він вирішив відмовитися від того, що саме пливло до рук. До того ж Гейворд уже встиг наробити чимало боргів: джентльмену складно жити в Лондоні на три сотні на рік, а його серце мріяло про Венецію та Флоренцію, які так чарівно описав Джон Раскін[70]. Гейворд відчував, що не створений для тривіальної адвокатської метушні, і виявив, що недостатньо повісити на двері табличку зі своїм ім’ям, аби привабити клієнтуру; а сучасній політиці, схоже, бракувало шляхетності. Він здавався собі поетом, тому відмовився від помешкання у «Клементс-Інн» і подався до Італії. Одну зиму Гейворд провів у Флоренції, ще одну — в Римі, а його друге літо життя за кордоном минало в Німеччині, де можна було навчитися читати Ґете в оригіналі.
Та був у Гейворда один надзвичайно цінний талант. Він мав справжню літературну жилку і за допомогою чудового красномовства заражав інших своєю пристрастю. Він міг закохатися в якогось письменника, побачити у ньому все найкраще і з розумінням розповідати про це. Філіп прочитав багато, але читав усе, що потрапляло під руку, без винятку, тож тепер йому пощастило зустріти когось, хто міг скерувати його смаки в потрібному напрямку. Кері брав книжки у невеличкій міській бібліотеці й почав читати усі ті чудові твори, про які розповідав його товариш. Він не завжди отримував від них задоволення, але завжди наполегливо читав. Йому хотілося вдосконалюватися. Філіп здавався собі самому малоосвіченим простаком. Наприкінці серпня, коли з Південної Німеччини повернувся Вікс, Кері вже остаточно знаходився під Гейвордовим впливом. А Гейворду Вікс не сподобався. Він критикував чорний піджак і світло-сірі штани американця та презирливо знизував плечима, згадуючи його погляди уродженця Нової Англії. Філіп самовдоволено слухав, як лаяли юнака, який намагався бути з ним люб’язним, але коли Вікс зі свого боку несхвально відгукувався про Гейворда, Філіп втрачав над собою контроль.
— Ваш новий друг схожий на поета, — сказав Вікс, скрутивши в тонку посмішку свої спотворені турботами та зажурені вуста.
— Він і є поет.
— Це він вам сказав? В Америці ми б називали його яскравим прикладом нероби.
— Ну, ми ж не в Америці, — холодно озвався Філіп.
— Скільки йому років? Двадцять п’ять? А він лише й знає, що зупинятися в пансіонах і писати віршики.
— Ви його не знаєте, — палко заступився за товариша Кері.
— О, ще й як знаю: таких, як він, я зустрічав сто сорок сім разів.
У Віксових очах блищали іскорки сміху, але Філіп не зрозумів американського гумору, стиснув губи і набурмосився. Вікс здавався хлопцеві чоловіком середніх років, утім, насправді йому було трохи за тридцять. Американець був високий, худорлявий і сутулився, як учений над книжками. Голову він мав велику і потворну, обличчя землистого кольору й рідке волосся; а його тонкі вуста, вузький довгий ніс і чоло, що помітно виступало вперед, надавали чоловікові дивного вигляду. Вікс поводився холодно й виважено, наче в ньому взагалі не текла кров, ставився до всього без пристрасті, але мав якусь легковажну жилку, котра бентежила серйозно налаштованих людей, із якими його змушували спілкуватися інстинкти. Чоловік вивчав теологію у Гейдельберзькому університеті, але інші американські студенти-теологи ставилися до нього підозріливо. Він був надзвичайно неправовірним, і це лякало їх, а його примхливий гумор викликав осуд.
— Де ви могли зустрічати таких, як він, сто сорок сім разів? — серйозно поцікавився Філіп.
— Я зустрічав його в Латинському кварталі в Парижі й у пансіонах Берліна та Мюнхена. Він живе у невеличких готелях у Перуджі та Ассізі. Десятки таких, як він, стоять у Флоренції перед картинами Боттічеллі й сидять на лавах Сікстинської капели в Римі. В Італії він п’є трохи забагато вина, а в Німеччині випиває занадто багато пива. Він завжди захоплюється правильними речами, — якими б вони не були, — і збирається ось-ось написати видатний твір. Ви тільки подумайте, сто сорок сім видатних творів спочивають у душах
