Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— То ти вирішив на якийсь час припинити клеїти дурня, чи не так?

Директор усміхнувся хлопчикові, блиснувши своїми білосніжними зубами, і Філіп, опустивши очі, витиснув із себе сором’язливу усмішку.

Півдюжини учнів, котрі збиралися поділити між собою в кінці літнього триместру різноманітні нагороди, давно припинили вбачати у Кері серйозного суперника, але тепер почали ставитися до нього насторожено. Він нікому не казав, що на Пасху піде зі школи і не буде для них конкурентом, тож змусив однокласників похвилюватися. Філіп знав, як пишається своєю французькою Роуз, котрий двічі чи тричі проводив канікули у Франції; до того ж староста сподівався отримати відзнаку декана за есе англійською, і Кері неабияк зрадів, спостерігаючи за недовірою Роуза, коли той довідався, наскільки краще розуміється на цих предметах колишній друг. Інший однокласник, Нортон, не міг вступати до Оксфорду, оскільки не отримав жодної зі стипендій, якими забезпечувала випускників школа. Він поцікавився у Філіпа, чи буде подавати на стипендії він.

— А ти маєш якісь заперечення? — запитанням на запитання відповів хлопець.

Його тішила думка, що він тримає у руках чиєсь майбутнє. Було щось романтичне в тому, аби завоювати всі нагороди, а потім віддати їх іншим, адже сам він їх зневажає. Нарешті настав останній день занять, і Філіп зайшов до містера Перкінса попрощатися.

— Ти ж не хочеш сказати, що справді збираєшся піти?

У відповідь на очевидний директорів подив у Філіпа витягнулося обличчя.

— Ви казали, що не заперечуватимете, сер, — нагадав він.

— Я думав, що це була лише забаганка, яку краще задовольнити. Я знав, що ти наполегливий і впертий. Чому, заради Бога, тобі хочеться піти саме тепер? Тобі однаково залишилося вчитися один триместр. Ти з легкістю можеш отримати стипендію Маґдалени, адже половину наших нагород ми віддамо тобі.

Філіп похмуро дивився на директора. Він відчував, що його обдурили. Але Перкінс пообіцяв і мусить стримати своє слово.

— В Оксфорді ти проведеш надзвичайно приємні роки. Немає необхідності одразу вирішувати, куди податися далі. Цікаво, чи розумієш ти, як чудово живеться там тим, хто має клепку в голові.

— Я вже підготував усе для подорожі в Німеччину, сер, — пробурмотів хлопець.

— Що ж це за приготування такі, які неможливо скасувати? — поцікавився містер Перкінс із зачудованою усмішкою. — Мені було б страшенно шкода втратити тебе. У школі старанні та працьовиті бовдури завжди отримують більше за ледачих розумників; утім, якщо розумник працює, він завжди досягає того, чого досягнув за цей триместр ти.

Філіп густо почервонів. Він не звик до компліментів, і ніхто ніколи не називав його розумником. Директор поклав руку хлопцеві на плече.

— Знаєш, втовкмачувати знання у мізки цих тупоголових хлопців — нудна робота, та коли час від часу випадає нагода навчати дитину, що вже зробила крок тобі назустріч і розуміє тебе з півслова, тоді вчителювання стає найзапаморочливішою справою на землі.

Філіп розтанув від цієї доброти; йому ніколи не спадало на думку, що містера Перкінса справді хвилює, піде він чи залишиться. Це розчулило і неабияк полестило. Приємно було б на славу закінчити свої шкільні дні, а потім піти до Оксфорду: на мить перед ним спалахнуло життя, про яке він знав із почутих розповідей хлопців, що приїжджали зіграти у матчі Королівської школи, або зі студентських листів, якими зачитувалися у навчальних кімнатах. Та Філіп одразу присоромився; у своїх власних очах він виглядатиме дурнем, якщо здасться тепер; його дядько хихотітиме від задоволення успіхом директорового шахрайства. Драматична відмова від усіх отриманих нагород, які він зневажає, перетвориться на просте буденне змагання за них. Якби містер Перкінс був трохи наполегливішим (настільки, щоби зберегти самоповагу), Філіп погодився б на будь-які його пропозиції; але жодне з почуттів, що нуртували всередині, не майнуло на директоровому обличчі. Воно залишилося незворушним і похмурим.

— Гадаю, мені все ж краще піти, — озвався хлопець.

Як і більшість чоловіків, котрі влаштовують справи завдяки власній значущості, містер Перкінс робився нетерплячим, якщо це не одразу спрацьовувало. Він мав ще чимало роботи і не міг марнувати час на хлопчиська, який здавався йому божевільно впертим.

— Чудово, я обіцяв, що відпущу тебе, якщо ти справді цього захочеш, і стримаю своє слово. Коли ти їдеш до Німеччини?

Філіпове серце шалено загупало. Він переміг у битві, але не знав, чи не стала ця перемога поразкою.

— На початку травня, сер, — відповів хлопець.

— Гаразд, обов’язково навідуйся до нас, коли повернешся.

Він протягнув руку. Якби директор дав хлопцеві ще один шанс, Філіп передумав би, але, схоже, містер Перкінс вважав справу вирішеною. Кері вийшов із будинку. Його шкільне життя завершилося, і він був вільним; але шаленої радості, якої він очікував, чомусь не було. Він повільно обійшов територію школи, і його охопив глибокий смуток. Тепер хлопець шкодував, що не дав себе обдурити. Йому не хотілося йти, але Кері знав, що ніколи не змусить себе зайти до директора і сказати, що залишається. Він не міг так принизитися. Філіп замислився, чи правильно вчинив. Почувався невдоволеним собою і всіма обставинами. Хлопець похмуро запитував себе: невже завжди після того, як досягнеш бажаного, доводиться про це жалкувати?

22

У Берліні жила давня приятелька Філіпового дядька, така собі міс Вілкінсон. Вона була донькою священика, пастора одного села у Лінкольнширі, і саме йому прислужував востаннє містер Кері. Батькова смерть змусила жінку заробляти собі на життя, і вона працювала гувернанткою в багатьох родинах у Німеччині та Франції. Міс Вілкінсон листувалася з тіткою Луїзою і двічі чи тричі проводила відпустку в будинку блекстейблського вікарія, сплачуючи, як і всі нечасті гості родини Кері, невеличку суму за житло. Коли стало зрозуміло, що краще задовольнити Філіпові бажання, а не протистояти їм, вікарій звернувся у листі до приятельки за порадою. Міс Вілкінсон порекомендувала Гейдельберг як відмінне місце для вивчення німецької мови і будинок професорші фрау Ерлін як найзатишніше житло. Філіп міг жити там за тридцять марок на тиждень, а вчитиме його професор, викладач місцевої вищої школи.

Одного травневого дня Філіп прибув до Гейдельберга. Його речі склали на ручний візок, і хлопець вийшов із вокзалу слідом за носієм. Небо було яскраво-блакитним, дерева на вулиці, якою вони йшли, густо вкрилися листям, а в повітрі було щось нове для Філіпа, і до сором’язливості, яку він відчував, починаючи нове життя серед незнайомців, додавалося надзвичайне збудження. Хлопець трохи засмутився через те, що його ніхто не зустрів, і надзвичайно знітився,