Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук
6
Бодів батько поміняв конфесію на римо-католицьку і отримав державну посаду на залізниці, а згодом і помешкання неподалік австрійських триповерхових кам’яниць, побудованих уздовж Городоцької окремо для залізничників. Це були чотирикутні блоки, всередині яких містилися просторі голі подвір’я, недарма їх прозвали альказаром[55], а що помешкання там були мініатюрні, то ніхто не називав їх будинками, а лише «будиночками», мовби для ляльок.
Але Бодьовому батькові пофортунило отримати окрему хатинку, яка на відміну від сірих будиночків мала сад, де ми часто бавилися. Інколи я залишався на ніч і вслухався в какофонію прибулих потягів, гуркіт буферів і свист локомотивів, вдихаючи запах диму й вугілля. Ззаду до будиночків прилягав дуже старий Городоцький цвинтар — улюблене місце відпочинку коліярів, вони там любили, сидячи на гробівцях, цмулити пиво, читати газети, грати в карти, ба навіть романсувати. То був їхній парк, їхній ботанічний сад, місце зустрічей і прощань, де росли здичавілі дерева й кущі. Посередині цвинтаря стояв пам’ятник якомусь єпископу, що помер моровою смертю, ми вилазили на нього і стрибали на м’яку землю.
Цього разу я взяв авто, заїхав в самий кінець вулиці й поставив машину за рогом. Хата старої одним боком хилилася до землі. Кілька дрючків підпирали стіни, обкладені торішнім кукурудзяним бадиллям. За хатою буяв дикими заростями запущений город. При моєму наближенні з кущів бузини шугнула зграя горобців. Вгорі шуміли на вітрі сосни й каркали ворони. Подвір’я було заболочене, а до дверей вела стежка з темних брудних дощок.
Я зайшов на подвір’я й уважно роздивився, та нічого особливого не помітив. На ґанку я запалив і кілька хвилин постояв обличчям до вулиці. Не хотілося знову потрапити в несподіванку. Але всюди було тихо. Я викинув цигарку і постукав. Хрипкий жіночий голос послав мене до дідька. Я увійшов. В сінях було темно.
— Хто там, до холєри? Шо кому треба від мене?
— Я, пані Кварцяна, до вас. Можна?
Прочувся кашель, а тоді:
— Не можна, але заходь. Ти хто?
— Товариш вашого сина.
Знову кашель, шемрання і скрип пружин на ліжку.
— Шо тобі від мене треба?
— Хочу поговорити. Можу зайти?
— Відкрито...
Я увійшов до просторої, але неймовірно захаращеної кімнати, яка правила і за кухню, і за покій. В повітрі стояв густий запах, який складався з таких напівтонів, що й не розбереш, що там пахло. Але щось пахло таке, що мені було не до вподоби і тривожило. В кутку на ліжку з-під перини стирчала розкудлана сива голова — гострий ніс посеред густих зморщок, тонкі зціплені губи. Біля ліжка на кріслі — слоїки, скляночки, пляшечки, пуделочки з пігулками і напівпорожня пляшка горілки.
— Ви його колєґа? — спитала вона, зводячись на ліктях.
— Працюю в газеті.
— Виглядаєте на пурєдного. Але нині то не просто вгадати, хто пурєдний, а хто нє. Бо видите — на ладан дихаю. Не багато ся зостало. Але ше людина жиє, а поки жиє — поти ся дриґає. Їдні лікарства, шо мене виносять, — бодай не казати. — Помітивши мій погляд на пляшці горілки, вишкірилася: — Ге-ге, мушу си того теж дати на язик. Хочете келішок?
— Дякую, але мушу мати свіжу голову.
— А-а, де би ви зі старою бабою напилисі!
Вона знову вляглася, втупивши очі в стелю.
— Я крім того на авті.
— Ніц не вадить. Тоті, жи перед вами були, також на авті. Та й шо? Баньки си позаливали і мені півфляшки лишили.
— Хто то був?
І власне тут я зрозумів, що мене насторожило в цій кімнаті — запах цигаркового диму.
— Е, багато хочете знати.
Худа жовта рука висунулася з-під перини, взяла пляшку і притулила горлянкою до рота. Жінка зробила глибокий ковток, трохи горілки витекло їй на підборіддя і на шию, гикнула і поставила пляшку на місце.
— Я хора, видите? І хочу спати.
— Маю до вас справу.
— Зі всіма справами поцілюй мене в дупу. А може, ти чмухало[56]? Га? Такий самий, як тоті? — Вона повернула голову до мене. — Шо мовчите?
— Я вже казав, працюю в газеті.
— Шо вам до мене? Дайте ми святий спокій їден з другим. — Знову випросталася на ліжку, але очі її уважно мене оглянули. — А не називаєшся часом Марком? А ходи до мене ближче.
— Бодьо вам про мене казав?
— То ти, Марцю?
Голос її нарешті злагіднів, і з’явилися в ньому плаксиві нотки.
— Аякже. Ви мене з дитинства знаєте. Пригощали палюшками.
— То чо ти, батяре, крутиш ту куркоцьонґи[57]? Аякже, казав мені Бодьо за тебе. Казав, жи ти та єдина людина, котрій можу вірити. Також мені розказав, як тепер виглядаєш. Нарешті я тебе роздивилася. Але нагадай мені, які то були палюшки?
— З тертою бульби. Такі темні, зі шкварками.
— А йо, йо... То таки ти.
— Коли він у вас був?
— В обід. Не казав, коли прийдеш. Але я чекала. Правда, тоті папери вже фуркнули. Нема.
— Що за папери?
— А ті, які лишив ми Бодьо. Казав, як дадут добрі гроші, то жиби віддала.
— І ви віддали?
— Мені ліки треба. Віддала. Тим двом фіцлям[58].
— Як вони виглядали?
— Один такий теньґий[59] бовдур з гарбузячою головою, а другий виглядав на злодія з-під темної зірки. Певно, такими й були.
— Але ж ви казали, що Бодьо радив довіряти лише мені. Чому ви його не послухали?
— Послухала, послухала. Не бійся, не така я дурна, як виглядаю. Тоті папери були не для тебе. А для тебе він залишив записку і казав, як прийде отакий пристійний Марко, то жиби віддати йому забездурно. Чуєш? Забездурно. Так він тя поважає. Фіцлям я про то, само собою, ніц не сказала. — Вона перехилилася набік, полізла рукою під матрац і витягла пожмаканий папірчик. — Маєш. Казав, жи ти все зрозумієш. А більше ніц не казав.
Я розгорнув записку і прочитав: «Пам’ятаєш нашу гімназійну бібліотеку? А книжку, в якій ти намалював Гнипа? Вона все ще там». Я сховав її до кишені.
— Дякую.
— Нема за шо. Але скажи мені — з Бодьом все в... в порядку?
Голос її зривався.
— А чому ви питаєте?
— Бо сказав, як з ним ся шось стане, то прийдеш до мене ти.
Я отерп. В очах її заблищали сльози, викотилися й загубилися в зморшках. Вона дивилася на мене з розпачем. Вже здогадувалася, що щось таки сталося. Чи міг я її дурити?
— Маєте рацію. Бодя вже нема.
— Забили... — зітхнула вона.
— Так, забили...
— Тому ти прийшов до мене, Марцю... — По її щоках потекли сльози.
— Так, тому я прийшов до вас.
— Ну, добре. Іди з
