Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

Вона засміялася:

— Кпите з мене? З того, що я про вас знаю, то зорями ви не маєте часу милуватися, бо доводиться давати драпака. Ку­ди ми йдемо?

— Не знаю, — відказав я, бо й справді не знав, мені просто хотілося бути поруч із цією дівчиною і молоти язиком ні про що.

— Тоді ходімо до кіна. В «Аполльо» показують «Дракулу», я дуже люблю страхіття, але сама боюся йти. Ходімо?

Я не заперечував. Коли я востаннє був у кіно, давно забув. Фільм уже почався, квиткарка провела нас на місця, присвічуючи ліхтариком. Ярина і в кінотеатрі трималася за мене, те­пер, мабуть, з остраху. Мені страшно не було, скоріше було смішно, але я її не розчаровував, а пригортав до себе. Я міг би так сидіти ще довго, але сеанс невмолимо закінчився. Після фільму я провів її на Личаківську, дякуючи Богові, що живе нижче церкви Святого Антонія, бо вирушати в ті горішні краї було завше небезпечно — можна попастися батярам чи іншим урвісам[66] і зазнати клопоту. Біля брами я пригорнув її і хотів поцілувати, але вона крутнулася і лише помахала пальчиками.

День четвертий. Неділя. 25 вересня 1938 року

1

Минаючи університет, я побачив на будівлі великий плакат «Перший день без жидів», група студентів перекривала вхід і перевіряла легітимації. Поруч крутилося кілька репортерів. Помітивши мене, замахали руками:

— Іди до нас! Зара буде сенсація.

— А то яка?

— Буде фест ґранда — жидівські студенти з нашими, — пояснив репортер «Nowego Wieku». — Ми вже бачили в декого в руках палиці й ножі.

— А де поліція? — запитав я.

— Була та й розбіглася, — буркнув Юзеф Майєн з жидівської «Chwili». — Вони ж хитрі... — кивнув на студентів. — В місті водночас відбуваються різні акції. От поліція й бігає туди й сюди. — Він взяв мене під руку і відвів набік. — Хтось їх спеціально нацьковує, розумієш? Я бачив, як передавали гроші. Крутився тут один з колишньої боївки, шептався, давав інструкції, потім зник. Бо то мусить все виглядати як чис­то студентський протест. А насправді вони хочуть нас про­сто вигнати з краю. Чув про Уганду?

— Чому ж не чув? Але хіба то щось поважне?

— Так лише виглядає неповажно. А насправді то ціла програма. До нас в редакцію приходив фацет з Варшави і намагався заохотити писати про таку чудову перспективу, як переселення жидів до Уганди. Мовляв, є на це фінанси, і редакція теж отримає свою долю. Одне слово, то широко закроєний план. З німцями теж все погоджено. Тут і з совєтського посольства був агент, теж щось винюхував.

— Чому ви не взяли своїх фотографів? — запитав я.

— Хе! Брали! Але їм тут таки й порозбивали апарати. Мож­на фоткати лише їм, а нам зась.

Ми попрощались. Я рушив на Ринок. Ззаду пролунав свист — не знаю, що він означав і кому адресувався, але за мить з провулків вибігли ще студенти і приєдналися до тих, що на вході. Дорогою я не зустрів жодного поліцейського. Ринок був запруджений перекупками і покупцями. З усіх-усюд лунали заманливі пропозиції:

— До мої капусти! До мого кєлю[67]! Сьвіжа редька!

— До моїх малинових! Самі малинові! Помараньчі, як диня! Три за одного золотого! Бери, пан, штири — най сі страчу!

— Сік — свіжий сік просто з відерка! Чиста шклянка — вчорай мита!

— Та шо, пані, нюха? Виділисте ю? З нюханєм сі пха! Капелюшова! Шо, пані, кєлю не виділа? Жиби я зараз пані мітлою не понюхала!

— Востатні шляґєри просто з моди: «Танґо мільонґа», «Шо пані має під сукенков?», «Чому мене ти зрадила?» за одного золотого.

— Маслянка! Гуслянка! Прецлі[68] на яях!

Поміж рядами прилавків сновигали верткі хлопчаки, які торгували контрабандою. Я купив у них німецькі папіроси і почвалав на Баторія[69] до Головної комендатури поліції, що містилася в новому будинку з червоної цегли, оточеного клумбами. Всередині висів добре знайомий запах їдкого цигаркового диму. В кабінеті Обуха панував педантичний порядок, бюрко не було завалене паперами, як у мене, папки складені в рівні стоси. Я простягнув йому записник. За вікном полі­цій­ного будинку задріботів дощ, щойно вибило дев’яту ранку. В сусідній кімнаті секретарка клацала на машинці.

Обух розгорнув записник і намагався зрозуміти, що криється за загадковими цифрами й літерами, які мусили правити за прізвища тих, кого шантажував Томашевич. Всього там було чотири пари літер.

— І що нам з того записника? — зітхнув він. — Де певність, що ініціали відповідають імені й прізвищу, а не навпаки?

— Однак його комусь дуже хотілося добути.

— Вони, мабуть, знали, як це читати... Стривай. Тут всього чотири персонажі. Акціонерів було п’ять. П’ятий — Томашевич. Отже...

— Можна сподіватися, що тут саме вони? В тебе ж є список трьох покійників.

Обух витяг з шухляди папку і поклав на стіл список покійних акціонерів.

— Та-ак, що ми тут маємо? Вітольд Поґоржельський... Шукаємо WP. Є? Нема. А PW? Теж нема. А Роман Корда? Нема ні RK, ні KR. Ян Фурса... нічого й близько схожого.

Він важко зітхнув і закурив. Я втупився в записник, намагаючись розгадати, що ж там саме занотовано. Біля цифр стояли дати.

— Знаєш що? Треба звірити дати їхньої смерті з датами виплат. Вони ж по смерті не могли платити. Може, таким чином зрозуміємо, про кого йшлося. Якщо виплати уривалися після дати смерті — це і є наш акціонер.

— Можна спробувати.

Справді — виплати припинялися приблизно за місяць до чиєїсь смерті. Але це нам нічого не дало, бо ініціали однаково не збігалися.

— Роман Корда загинув 6 травня, а остання виплата пана TM відбулася 12 квітня, — розмірковував Обух. — Який таємничий зв’язок може бути між RK і TM? Так виглядає, що це не акціонери.

В цей момент відчинилися двері, і до кабінету увійшли комендант Ґождзєвскі з шефом штабу контррозвідки Конарським. Їхні суворі погляди не віщували нічого оптимістичного.

— Чим ти тут займаєшся? — запитав комендант в Обуха.

— Та ось вдалося знайти записник Томашевича.

Ґождзєвскі відразу рушив до столу і вихопив записника з рук комісара та почав гортати.

— Де ти його знайшов? — запитав він.

— То не я. Приватний детектив. Покійний вже.

— Покійний? Що з ним?

— Його вбили. Вчора.

— Більше нічого він не знайшов? — поцікавився Конарський, примруживши хижі очі.

— Ні.

— А що тут робить преса? — комендант зміряв мене не надто теплим поглядом.

— Власне, завдяки Маркові ми й добули цей записник. Томашевич когось шантажував. Але поки незрозуміло кого.

— Цією справою займається контррозвідка, — сказав комендант. — Я вам заборонив пхати туди свого носа. Преси це теж стосується. — Відходячи, вже в дверях обернувся і додав: — Якщо ще щось винюхаєте, відразу до мене. І що там