Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

я побував тут востаннє. Таке ж запустіння і відсутність господаря. Важкі дубові двері, оббиті залізом, були злегка прочинені. Я відхилив їх, і в ноги мені кинувся переляканий кіт. Видно, сил йому не вистачало протиснутися в щілину. Я переступив поріг і відчув запах вологості, цвілі і смерті. Я увійшов у темні сіни й гукнув: «Богдане! Ти де?», але мені відповіли тільки мухи своїм дзижчанням. Я намацав на стіні вмикач, але світла не було. Навпомацки я пройшов до покою, в якому панувала напівтемрява, бо вікна виходили на північ, до того ж їх затуляли густі кущі й дерева. На канапі під стіною валялася скуйовджена постіль, на підлозі лежали розкидані книжки й папери. В сусідній кімнаті, що правила за кабінет, все було перекинуте догори дном. Хтось щось шукав. Мабуть, записник, не повіривши Бодьові, що він його не знайшов. З-під столу виглядали бліді босі ноги. Я підступив ближче й побачив Бодя, що напівсидів і напівлежав на кріслі, звісивши голову й руки на­бік. З голови скрапувала кров і розтікалася калюжею по підлозі. Не було сенсу мацати його пульс. Бодьо був мертвий. По його обличчі повзала муха.

На столі перед ним стояла недопита шклянка з чимсь жовтим, в попільничці було повно недопалків і попелу. Я пробував уявити останні хвилини його життя. Чим він займався? Ось календар з позначеними певними днями. Я перегорнув його, з другого боку, що був незадрукований, виднілися нотатки, писані чорнилом, — цифри і дати. Дати збігалися з позначеними днями в календарі. Але про що вони говорили? Мені ні про що.

Я висунув шухляду зі столу, в ту ж мить почув за спиною шелест і скрип підлоги, але надто пізно, озирнутися не встиг і отримав по голові такий удар, що відразу вимкнувся.

Отямився я від холодної води, яку вилили мені на голову просто з відра. Я розплющив очі й крізь сизу поволоку побачив поліцейських. Знайомий уже мені капрал Радомський наставив на мене пістолет і звелів вставати. З подивом я побачив у своїх руках важкий молоток. На ньому запеклася кров і прилипло волосся. Вбивця вклав мені його до рук і викликав поліцію. Хитро.

— А мені відразу цей жевжик видався підозрілим! — хитав головою капрал. — Як тільки де труп — там і він. Ну, рухайся. Ще належишся на причах.

Я важко звівся на ноги, випустивши молоток з рук. Капрал його дбайливо підняв, загорнувши в лляну серветку, яку стягнув з креденса. Бодя якраз виносили, фотограф складав апарат.

Я намагався пояснити, що не міг бути вбивцею, але мене ніхто не слухав. Я покірно пішов до поліційного авта й не опи­рався, зрозумівши, що виправдовуватися марно, якщо тебе застали зі скривавленим молотком в руках. Мені скували ру­ки і посадили ззаду. Від водія мене відділяли ґрати.

Дорогою я думав про те, що цей прикрий трафунок суттєво зіпсує мої сьогоднішні плани. Хтозна, скільки часу доведеться провести на поліції, заки вдасться сконтактуватися з Обухом. Так воно й вийшло, бо щойно я запитав про нього, опинившись у комендатурі, мені порадили заткатися, зняли відбитки пальців і зачинили в клітці разом з якимсь злодюжкою. Побачивши мої скривавлені руки, той відразу забився в кут і стежив за мною сполоханими очима. Але в клітці був умивальник, я вимив руки, хоч і були вони все ще сковані. Минула година, мені смоктало в животі, а Обух не з’являвся.

Злодюжка не зводив з мене очей. Я задрімав. Мені снилося літо, а ще річка, верболози, і хтось мене кликав з протилежного берега. Я розплющив очі — кликав мене поліцейський, щоб я йшов на допит. Мені так не хотілося розлучатися з тим теп­лим і світлим сном, але я покірно підвівся і почовгав довгим нудним коридором до кабінету. Там мене довго й терпляче допитували, що я робив на Вульці, а з моїх пояснень сміялися.

— Скажи правду, — наполягав капрал. — Ти прийшов щось вкрасти. Господар тебе застав, а ти його вдарив молотком. Так було?

— Ні, не так. Що я міг вкрасти в того, хто ледве зводив кінці з кінцями? Кварцяний мій давній знайомий, ми з ним в школі вчилися.

— Брешеш. Але ми докопаємося до суті. Не таких жевжиків ловили. І не надійся на комісара. Він тут тобі нічим не за­радить. Твої відбитки є на молотку.

— Якщо я прийшов щось вкрасти, то де те, що я вкрав? І чому я опинився на землі з ґулею на потилиці?

— О, ти ще збираєшся мудрувати? Нічого, скоро зіб’ємо тобі гонор. Те, що ти нічого не встиг вкрасти, тебе не виправдовує.

— Добре, а хто ж тоді мене звалив на підлогу, аж я свідомість втратив?

— Це справді загадка. Але ми і її розгадаємо. Можливо, з господарем був ще хтось. Скажімо, його кумпель. Ти вдарив господаря, а той тебе. Ти впав. Він злякався і втік. Але ми і його знайдемо.

Мене знову зачинили в клітці, і я знову намагався куняти, відновлюючи той самий сон, але він уже не повернувся до ме­не. Порятунок прийшов щойно з появою Обуха. Спочатку я почув його розгніваний голос, потім вартовий відімкнув клітку і випустив мене.

— От ти можеш без самодіяльності? — картав мене. — Чо­му не свиснув мені?

— Та звідки ж я знав, що застану труп?

Обух забрав мене до свого кабінету, пригостив чаєм і послав поліцейського за канапками. Я йому розповів про Емілію і бідолашного Бодя, потім про Аґнєшку.

— Ну, от, ще одна персона, — зітхнув він. — Заблукали ми серед трьох сосен. А котрась із них бреше. Власне я побував в офісі Кварцяного, там все поперекидане. На щастя, секретарка вже пішла, то й не постраждала. На поліцію зателефонували сусіди, які чули гуркіт. Тоді я послав Радомського до нього додому.

— Мабуть, не повірили, що він нічого не знайшов, — сказав я. — А що чути з кримінальною справою стосовно вбитого хлопця і приватного детектива?

— Пан комендант не вважає, що вбивство хлопця і Кварцяного якимось чином пов’язане з вбивством Томашевича. Але то так, на словах, а на ділі хтось тим займається. Просто я ще не довідався хто. Напровсяк мені заборонено хвилювати пані вдову допитами. Але ти маєш вільну руку. І гадаю, тобі якраз пора її знову навідати.

— Навідаю, але завтра. Зараз заїду до мами Бодя. Маю таке чуття, що він їй залишив щось для мене.

— Шкода, не зможу тобі скласти компанію, бо такі розрухи в місті, що тут всі на вухах. Зараз помчу на Легіонів, там уже шиби б’ють. Між іншим, вдалося довідатися, кому Фелєк телефонував.

— Ірені? — спробував я вгадати.

— Ні, Емілії. Але ніхто не взяв слухавку.

— Вона сказала, що з самого ранку гуляла,