Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

— Сліди вивели на двох циган. Награбоване вилучено.

Ґождзєвскі кивнув, обоє вийшли. Раптом задеренчав телефон. Обух, не зводячи з мене очей, простяг руку до слухавки.

— Говорить центральна стація поліційної служби, — голосно повідомив різкий жіночий голос. — На Городоцькій знайдено труп жінки літнього віку. Негайно виїжджайте.

— На Городоцькій... число... — занотовував Обух. — Там вже хтось є?

— Так, ми послали медика і фотографа.

— Гаразд. Зараз будемо.

— Отже, її вбили, — сказав я.

Обух стрепенувся:

— Кого вбили?

— Матір того нишпорки. Я бачив, як учора надвечір до неї пішли ті самі, що вбили Томашевича. І телефонував сюди, але ні з ким мене не могли зв’язати.

— Вчора був судний день. Всі були зайняті через тих студентів.

— А зараз теж зайняті? Біля університету лаштується бійка з ножами і ланцюгами.

— І біля Політехніки, і біля Академії ветеринарної медицини, і біля рільничої академії в Дублянах, і біля кількох гімназій... Ми не годні розірватися! Вони всюди! — Обух відчинив двері до сусіднього покою і гукнув: — Радомський! Гей, Радомський!

Секретарка від несподіванки підскочила на місці:

— Чого ви кричите? Навіжений! Антека нема.

— Як то нема? А де ж він?

— Пішов кави напитися.

— Ч-чорт! А не сказав куди?

— Сказав.

— То чого ж ви мені голову морочите?

— Я вам голову не морочу, а ви повинні зі мною ввічливіше розмовляти. Він за рогом на Романовича[70].

Обух вилетів на вулицю, дорогою волаючи, щоб вивели ав­то. Я подався за ним. В каварні за рогом і справді, перехилившись через ляду, залицявся до доньки каварника Радомський.

— Антку! — гаркнув Обух.

Той озирнувся все ще з солодкавою усмішкою, яка проте призначалася кралі.

— Що ся стрєсло? Викликають?

— Йо! Хутко розраховуйся і поїхали.

— А він що? — кивнув Антек на мене, вмощуючись в ав­ті. — З нами?

— З нами, з нами. Він її останній живою бачив. Окрім, звісно, вбивць.

— О! Щось йому доволі часто вдається останнім когось побачити. Ото фортунить!

Біля будинку на подвір’ї крутилися лікар і фотограф, видно, вже з усім упоралися: один констатував смерть, другий наробив знимок.

— Ну, що там? — запитав Обух.

— Труп старої жінки, під вісімдесят. Вбита пострілом з револьвера через подушку. Куля пройшла через ліве око і ви­йшла з потилиці. Стріляли згори. Зараз її винесуть.

Двоє санітарів винесли на ношах тіло й зупинилися перед нами. Обух відгорнув простирадло. В розгаратаному обличчі старої годі було впізнати ту саму жінку, з якою я вчора розмовляв.

— То вона? — запитав мене Обух. Я кивнув.

— Забирайте її до авта, — сказав лікар санітарам, потім підняв капелюха: — Честь, панове, далі ваша робота.

Лікар і фотограф сіли в авто і від’їхали. Антек позіхав і ку­тався в плащ.

— Ну, що ж, — сказав Обух, — ходімо до хати.

В хаті, як і можна було передбачити, все опинилося го­рініж.

— Що тут у цій халупі могли шукати? — дивувався Антек.

— Багато не говори. Шукай луску від набою.

Не минуло й трьох хвилин, як з’явився комендант Ґождзєвскі у супроводі ще одного поліцейського. Ввійшли вони рішучим швидким кроком, за секунду оглянули приміщення, і комендант запитав:

— А чим ви тут займаєтеся? Хто вона була така?

Обух пояснив:

— То була мати приватного детектива, який вистежував Томашевича з його коханкою. Також він проник був на віллу і поцупив записник, якого я вам віддав. Після того, як убили його, убивці прийшли сюди.

— Але я вам заборонив займатися Тимошевичем. Ви вже щось знайшли?

— Ні, — відповів Обух, ховаючи в кулаці луску від набою «маґнума».

— Гаразд. Тоді прошу на вихід. Розслідуванням вбивства займеться капрал Немет. А цей що тут робить? — кивнув на мене.

— Він знав її в обличчя. Ми привезли його на впізнання.

— Ну, то язда, — вказав на двері.

Ми покірно вийшли і сіли до авта. Антек повів машину, Обух вийняв зі сховку папку зі світлинами, які мені дав Кварцяний, і, можливо, всоте їх розглядав. Я не дивився на знимки, я дивився у вікно і думав про те, що варто десь заховати Емілію. З тією спритністю, з якою вбивці замітають сліди, вони рано чи пізно її вистежать.

— Ось, ось, що мене муляло, — проказав Обух, тарабанячи пальцями по знимці, на якій зафіксовано було Томаше­вича з Емілією в товаристві невідомого чоловіка — літнього лисого товстуна. Уся трійця сиділа за столиком на вулиці. На столику горнятка, таця з закускою і надпита пляшка горілки. Виглядало на дружню розмову. В руці в Томашевича були якісь папери, які він показував товстуну.

— Цікаво, хто це? — роздумував Обух. — Можливо, п’ятий акціонер? Фактично це єдине фото, де є ще хтось третій. Хо­ча... ні, не єдине. — Він перегорнув кілька карток і виловив ту, що шукав. — Глянь. Хіба це не той сам пан?

На фото Томашевич з дівчиною прогулювалися попід ручку в парку, за їхніми спинами на невеликій відстані йшов чоловік, схожий на товстуна.

— Можливо, це приятель, а можливо, й ворог Томашевича, — промовив Обух. — Не скидається на те, що він за ними стежить. Мабуть, щойно вони зустрілися, перебалакали і розійшлися. Тим більше, що на попередній знимці цілком мирно розмовляли. Цікаво, що за папери показував йому Томашевич.

— Можливо, це стосувалося шантажу.

— От і розпитай Емілію. Покажеш цю світлину. Вона мусила чути розмову. І ще одне... Сьогодні похорон Томашевича. Якраз за півгодини почнеться відспівування в капличці на Личакові.

— Це ти так натякаєш, аби я спершу туди пішов?

— Я не зможу. Моє начальство неодмінно буде. Не хотів би, щоб мене побачили. А преси там буде й так повно.

— Не люблю я ходити по похоронах.

— Нічого-нічого, може, побачиш когось цікавого.

Я, важко зітхнувши, змушений був погодитися.

В капличку я не потрапив, бо вона була напхана по вінця, ще й на вулиці зібрався доволі поважний тлум — хто з квітами, хто з вінками, а хто з фотоапаратами. Я привітався зі знайомими газетярами і став собі збоку. Неподалік біля чорного «форда» стояв шеф штабу контррозвідки Конарський в чорному плащі з піднятим коміром і в чорному капелюсі, насунутому на очі, що ховалися за чорними окулярами. Виглядало це кумедно, як в примітивному шпигунському фільмі. Я не міг стриматися, щоб не усміхнутися до нього привітно, але взаємності не помітив.

З каплички долинули звуки ударів — то забивали цвяхи в труну. Натовп захвилювався і розступився, пропускаючи тих, хто був усередині, — родичів, близьких і далеких, друзів, співробітників і, звісно, убиту горем вдову. Виглядала розкішно в чорній оксамитовій сукні і темно-синій пелерині, підбитій пу­хом. Чорна вуалька спадала на похилене обличчя. Руки в чорних рукавичках тримала зціплені перед собою. Далі винесли різьблену дорогу труну з горіхового дерева і понесли до катафалку, запряженого чвіркою огирів, що мали на