Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук

Здибанку він призначив у шинку на Левандівці. Крім нього я побачив там Прецля, Цєпу, Ґіпса і Швелєра. Усі вони були моцними хлопами. Перші двоє працювали каменярами і клали бруківку. Ґіпс і Швелєр були нерозлучні, вони навіть мали свою маленьку крамничку на Левандівці, на вивісці якої красувалося «Ґіпс і Швелєр». Обоє були муровими, тримали з нами штаму[51] і часто приєднувалися до різних акцій.

Цього разу сталася надзвичайна річ, бо Прецльову сестру Сяньку вхопили на вулиці і силоміць заволочили до борделю Казя Мархевки, поглумилися з неї та ще й побили так, що лежить тепер в лікарні.

— Нє, жиби вуна була дуже пурєдна, — казав Прецль, — але, срака-мутика, спучатку зґвалтувати, а потім писук наніц змаґлювати[52]? Та шо то є?

Вирішено було йти до борделю і влаштувати там рейвах, а за одно натовкти Казьові писок. То була доволі смілива затія, бо Казьо Мархевка був не простий собі хлоп, а мав свою банду, утримував зо три борделі і шинок, і зачепитися з ним було доволі ризиковано. Але такі трафунки, як з Прецльовою сестрою, траплялися раз по раз останнім часом. Поліція ради не давала, то залишалося взятися за те діло нам.

Я бачив, як хлопці ховали в кишені кастети, шкіряні палиці зі свинцем всередині й ножі, мені Пурцель дав рукавицю з залізними зазубреними насадками, і ми рушили, перед тим трохи закропившись.

Була зима, сніг тріщав під ногами. Бордель Казя містився в довгій, як стодола, хатині аж під лісом, куди навіть світло ліхтарів не сягало. Вже здалеку чути було п’яні крики, співи, музику, йшла забава.

— Памнітайте, — сказав Пурцель, — б’єму іну Казя і тогу, хто спаскудив Прецльуву сестру. Решта нас не цікавит. Хіба би хто сі прусив ду причастє.

На дверях стояв грубий Тоньо, який працював різником, а вечорами підробляв у Казя брамником.

— А шо то за кумпанія? — визвірився він. — Хто вас ту просив?

— Вступисі, Тоню, — промовив твердо Пурцель. — Бо...

— А бо шо? — їжився Тоньо.

— Бо дістанеш бобу. Нашу тобі то тре?

— Я? Бобу? — він розреготався. — Від вас?

Тут Пурцель зробив різкий гак лівицею і заїхав Тоньові в носа, ніс хряснув, юшка залила пику Тоня, але він обуритися не встиг, бо правиця Пурцеля вмастила його попід груди, і він зм’як, як лантух, з якого висипали пісок, а за мить уже лежав під порогом. Ми переступили через нього і увійшли всередину. Там крутилося в легкому танґу зо два десятки хлопів і дівчат, а сам Казьо сидів у кутку, закинувши ногу на ногу в чорних лис­кучих штиблєтах зі срібними пряжками, і курив дороге циґаро. Гіпс і Швелєр перекрили вихід і нікого не випускали, а як хтось дуже рвався на свіже повітря, то спочатку падав охляп на підлогу і витирав кров з писка. Пурцель відразу посунув до Казя, а ми з Прецлем і Цєпою робили йому дорогу, розкидаючи всіх, хто намагався нам перешкодити. Моя рукавиця показала себе якнайкраще, забарвившись юхою з двох писків.

Казьо вхопився рукою за кишеню, добуваючи пістолет, але Пурцель шпурнув кастетом і вибив йому зуба, а тоді зловив за руку. Прецль тим часом забрав пістолет, приклав його до голови Казя і запитав:

— Хто мою сестру нині змасакрував?

Казьо закашлявся, випльовуючи кров, і прохрипів:

— Ну, то вам, хлопаки, не минеться...

Він не встиг розвинути свою глибоку думку, бо Прецль його луснув по макітрі пістолетом.

— Кажи, курва, хто, бо будеш не лиш без зубів, але й без вух.

При цьому він зблиснув лезом бритви перед очима переляканого Казя.

— Його тут нема, — хрипів Казьо.

Цєпа підскочив до цьотки буфетової, вхопив її за кучеряві патли і вдарив писком об ляду з неприхованим задоволенням — аж чвакнуло.

— А ти знаєш, хто то був?

Цьотка заверещала на весь свій широкий писок, зайойкала і вибелькотіла:

— То сьліпий Льоньо!

Льоня називали сліпим, бо носив чорні окуляри, був кишеньковим злодієм і садистом. Жоден його візит до повії не закінчувався без мордобою. Але що він завше справно потім розплачувався, то всі ті його витівки залишалися «в родині». Але не цього разу.

— Де той Льоньо? — запитав Пурцель Казя.

Той хитав головою і булькотів щось невиразне. Прецль хотів його гаратнути ще раз, але Цєпа вже розбалакав цьотку, та сказала, що Льоньо зараз в глибині борделю в останній кімнаті відпочиває з їхньою курвою. Ми залишили Казя на Цєпу і метнулися туди. Застали Льоня якраз, коли він прав навідліг бідолашну дівку обома руками. Пурцель скинув його з ліжка, а Прецль почав мастити кастетом писок Льоня так, що зламав йому спочатку носа, потім вилиці й щелепи, за тим акуратно вибив усі зуби, а бритвою відчикрижив обидва вуха, загорнув їх в газету і сховав до кишені. Після цього Льоньо дуже вчасно втратив свідомість, бо Прецль мав на меті ще щось йому відрізати, хоча вже й так весь був запацьканий кров’ю, як замарстинівський різник. Дівка на ліжку стежила за тим усім не без утіхи і витирали сльози та кров з розбитого носа.

Повернувшись до Казя, Пурцель промовив, нахилившись до його вуха:

— Жиби ти, Казю, запамнітав: ше раз якусь біню смикнеш з вулиці, я тубі пувтинаю все, шо нерівну стирчит. Ти то зрозумів? — Казьо кивнув, а Прецль показав йому Льоньові ву­ха. — І спалю всі твуї три бурделі.

Казьо витріщив баньки і скривився, бо ті вуха виглядали зовсім неапетитно.

— А чо чекати? — запитав Швелєр і вистрілив у нафтову лямпу, вона розлетілася, а палаюча нафта вилилася на підлогу.

Вогонь швидко почав охоплювати приміщення. Зчинилася паніка, всі кинулися до дверей і вікон. Ніхто не намагався гасити, хоча Казьо верещав як недорізаний: «Воду! Воду!»

Пурцель висадив вікно, і ми вистрибнули на двір. З інших вікон теж вистрибували дівки та відвідувачі цього затишного закладу. Фактично пожежа найбільше бушувала в танцюваль­ному залі, а туди, де були покої, добралася, коли вже всі звідки повтікали. Так що ніхто не загинув, все закінчилося щасливо і делікатно.

Була пізня ніч, коли я нарешті вирвався на волю з клоаки гріха і розпусти, ноги мої часом запліталися і слизькали на снігу, вітер кидав снігом до писка, але я вважав, що це дуже добра нагода витверезіти, й